«З перших хвилин життя мій Миколка був для мене дивом, – розповідає Любов Несторівна. – Ще до його народження лікарі поставили мене перед страшним вибором: або я, або дитина. Вони говорили сухо, професійно, ніби йшлося не про серце матері, а про рядок у медичній картці. Але я вже тоді знала: життя мого сина — це і є сенс мого існування. Я обрала його. І Бог почув мою молитву — подарував мені тридцять два роки поруч з найдорожчою людиною мого життя».
Микола ріс світлим, тихим, добрим хлопчиком. Він умів дивитися на світ широко відкритими очима, ніби хотів вмістити в себе усе — і біль, і радість. «Коли йому було лише чотири роки, наше життя знову розділилося на «до» і «після», – згадує мама. У нього виявили важкі хвороби хребта. Почалася довга, виснажлива боротьба — п’ять років, які здавалися вічністю. Рік у лікарні, повна нерухомість, корсет, щоденний біль, сльози вночі, коли він думав, що я не бачу. Але ми витримали. Ми трималися одне за одного, як за єдину опору в цьому світі. Ми вже майже готувалися до виписки, мріяли про звичайні речі — прогулянку, школу, сміх… Та доля знову випробувала нас. Аварія. І знову все спочатку. Ще чотири роки страждань, лікувань, надій і розчарувань. Але він не зламався. Він виявився сильнішим за біль, сильнішим за обставини, сильнішим за страх».
Саме тоді, ще зовсім юним, Микола навчився головного — не здаватися. Він рано подорослішав, мав чітке уявлення про справедливість і про власну місію. Він знав, ким хоче бути і за що готовий стояти. Служіння Україні для нього було не гучними словами, а внутрішньою потребою. Він був патріотом не на словах. Коли настав час Революції Гідності, він був там — на Майдані, у найтяжчі дні для країни, серед диму, холоду і небезпеки. Там, де були найсміливіші.
Коли почалася війна на сході, він не шукав виправдань. Пішов добровольцем. Тоді Микола був бійцем окремої зведеної штурмової добровольчої чоти «Карпатська Січ» у складі 93-ї окремої механізованої бригади. Перший вишкіл проходив на базі в Кураховому. Потім — на «Камікадзе», другій лінії оборони. Там він учився виживати на війні: звикати до вибухів снарядів, мін, до постійної напруги, яка не відпускає ні вдень, ні вночі.
Він розповідав про свій день народження — 12 квітня, на Паску. Тоді він ще не звик до війни і йому було по-справжньому страшно. Обстріл почався о третій ночі і тривав до обіду. Горіли Піски. Горіло все навколо, ніби сама земля кричала від болю. Вони були у Первомайську, туди снаряди не долітали, але Піски палали на очах. Він казав: «Мамо, було дуже, дуже страшно». А потім додавав: «Та з часом до всього звикаєш». Людина — унікальне створіння, здатне пристосуватися до всього. Він пішов на саму передову, у Піски. Ходив на позиції під обстрілами мін, «градів», під свист куль. І знову — звикав. Бо знав, заради чого він там.
«24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення. Мій син відклав навчання, взяв зброю і знову поїхав на фронт — боротися проти російсько-фашистської держави. Він став старшим стрільцем другої десантно-штурмової бригади Збройних Сил України. Йшов туди, де було найважче, бо інакше не міг.
8 травня 2022 року, у День пам’яті та примирення, мій Микола загинув героїчно. Коли мені зателефонували і сказали: «Ваш син загинув», — ніби земля розверзлася під моїми ногами. Світ зупинився. Повітря зникло. Цей біль неможливо описати словами. Його відлуння звучить у моїх вухах щодня, щоранку і щовечора. Але разом із болем у моєму серці живе гордість. Гордість за мого сина. За його силу. За його мужність. За його жертовність».
Його кредо було простим і великим водночас: «Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну». Він ніколи не прагнув слави, не хвалився нагородами, не шукав визнання. Він просто йшов. Йшов туди, куди кликав обов’язок. І тепер він живе у нашій пам’яті, у нашій свободі, у кожному мирному ранку, який він виборов ціною власного життя.
Указом Президента України № 462/2022 від 01.07.2022 року, за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі орденом “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно)
Записала Наталія Балан зі слів матері Любові Бауер (спеціально для «Новий день» – https://monitorbuk.com/uk/)
