… Можна розпочати з того, що Володимир Арсенійович Баранюк народився ледь не в самому серці України – в селі Молодецьке на Черкащині 15 березня 1961 року. Зростав у звичайній працьовитій родині, але вже змалку вирізнявся своєю допитливістю, багато читав, тягнувся до природи, поглибленого сприйняття навколишнього світу. А ще серед однолітків був щирим і добрим другом.
Звісно, по закінченні школи вирішив поповнити свої знання навчанням у виші – вступив в Уманський державний педагогічний інститут і з його дипломом у 1982 році за скеруванням приїхав на роботу до нашого села. І так склалось, що все його подальше, хоч і нетривале, життя було пов’язане із Червоною Дібровою. Тут Володимир Арсенійович зустрів і покохав свою дружину Анжелу Чоботар. Згодом у молодій сім’ї народився гарний син Максим.
Показовим штрихом у життєвій і трудовій біографії моєї розповіді про Володимира Баранюка є повсякденне захоплення спортом. Слід сказати, що поряд із сумлінною працею педагога у школі він сам заохочував своїх учнів до занять зі спортивного орієнтування. Разом зі своїми вихованцями неодноразово посідав перші та призові місця на змаганнях різного рівня, зокрема, й обласних.
Не можу обійти увагою і той факт, що Володимир Арсенійович не тільки полюбляв поезію, а й сам писав вірші, в яких щиро змальовував наше село, його людей.
Власне, завершуючи коротку розповідь про мого героя Володимира Арсенійовича Баранюка наведу слова видатного українського поета і філософа Григорія Сковороди, який геніально сказав: «Лише той Учитель, хто живе так, як навчає».
Саме так і жив наш учитель. Великий жаль і сум, що підступна хвороба забрала його від нас…
Наталя ГОРЛО,
провідний бібліотекар, с. Червона Діброва
«Новий день» – https://monitorbuk.com/uk/
Володимир Баранюк
МОЄ СЕЛО
Моє село – частина України,
Кругом ліси, кичери і сади,
І Дереглуй виблискує з долини,
Запрошує спуститись до води.
Та чи спускатись? Тут і так красиво,
І видно вдаль – до самих Чернівців,
І ясно, що найбільше в світі диво
– Те, що припало тут тобі до ніг.:
Оті хатки, що в зелені втопились,
Оті стежини, що ведуть до них,
І люди, що вже мабуть притомились,
Присапуючи грядку під часник.
Нам заздрісники кажуть,
Що далеко є й краще місце ( мабуть у раю),
Але сюди летять чомусь лелеки,
І я чомусь не там, а тут стою.
Бо це село – частина України,
Мій рідний край, тут батькова земля,
Кругом ліси, кичери і долини,
І Дереглуй виблискує здаля…
