Ми завжди пам’ятатимемо його усмішку. Юрко з дитинства був особливим — таким уважним до людей, таким щирим, що кожен поруч відчував себе важливим. Він умів підтримати добре слово, умів знайти підхід і до дітей, і до дорослих. Нам, батькам, завжди було радісно бачити, як він заохочував дітей до навчання, до розумного й корисного. Юра часто казав: «Дітям потрібна увага, діти люблять, коли їх чують». І це було його життєвим правилом.
За освітою він був юристом, працював у відділі освіти, культури та спорту. Але справжнім його покликанням була служба людям.
«Це був 2001 рік, – згадує протоієрей Роман Грищук, настоятель храму святої Ольги ПЦУ селища Глибока, – тривала робота над фундаментом храму. Відсутність грошей, транспорту, мені всього лиш 21 рік, а тут треба керувати найбільшим і чи не єдиним такого масштабу будівництвом у Глибоцькому районі. Боднарюки Микола Іванович і син його Юрій, на той час уже досвідчені будівничі взялися допомагати, возити, піднімати. Напевно три чверті нашого храму привезені на тому старому МАЗі, якого Юра підняв із небуття!»
Ще з Революції Гідності… А потім в часи АТО він не стояв осторонь: допомагав, возив гуманітарку, підтримував бійців. Часто ділився з нами спогадами, хоча не любив жалітися. Якось розповів, як після Іловайська разом із побратимами вивозили тіла загиблих. Ми бачили, як боляче йому було згадувати, як мати одного воїна кричала від горя: «Чому мій син загинув, а ви вижили?» І тоді Юра тихо сказав нам: «Мамо, я більше не можу чути таких слів. Якщо буде війна — я піду сам…»
Так і сталося. 24 лютого 2022 року він узяв документи, військовий квиток і добровольцем пішов у військкомат. Уже ввечері дзвонив нам і казав: «Приїдуть волонтери, віддайте їм усе, що є вдома — ключі, акумулятори, паливо. Все стане у пригоді хлопцям». Для нього війна була особистою справою — не було «чужих» дітей чи «чужих» батьків. Він ішов захищати кожного з нас.
«Пам’ятаю ті довгі списки запчастин до Урала, – згадує Роман Грищук, – хлопців призначили на реактивну артилерію. Ті Гради були списані ще у 80-х роках. А їх треба було підняти за лічені години і дні! Бо ворог уже нищить Україну!
Перші бої Юра прийняв під Києвом, коли 10 000 кадирівців, окупувавши Бучу та Ірпінь, рвалися на столицю. Саме завдяки підтримці Юриних градів удалося їх вибити із Бучі! Саме Юрині могутні руки і плечі переносили ті ракети, якими була звільнена Буча і спалені найбоєздатніші елітні кадирівські бойовики!»
У бригаді його знали під позивним «Балу». Юра служив старшим солдатом артилерійської групи 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади. Після Київщини, воював під Бахмутом. Побратими казали, що він завжди був поруч, завжди готовий допомогти. І це була його натура: «Я якось обійдуся, зате хлопці матимуть». Коли до нього прийшов військовослужбовець у дірявих берцях, а йому – на передову, а його розміру у Юри не було, то Юра зняв берці з себе і тиждень, до приїзду волонтерки Тані, ходив у шльопанцях. Він реально своєму народу віддавав останнє.
Він мріяв про мирні справи — добудувати капличку в Глибоці, облаштувати спортивний майданчик для дітей, щоб вони займалися спортом, а не шукали забуття в чарці. Він збирав техніку, любив учитися новому, збирав книжки… Та, на жаль, більшість мрій лишилися нездійсненними.
«Останні три дні були важкі обстріли, – згадує перекази побратимів Роман Грищук, – але Юрій їхав туди, куди інші боялися! Одного дня Юрі пробили бак у авто. Наступного дня в результаті обстрілу були пробиті колеса на фурі, якою Юра возив боєприпаси. Третього дня він відвіз боєприпаси на Часів Яр і знову був під обстрілом, машині дісталося, але Юра залишився неушкодженим. Того дня його «вели», можливо дроном, і вдарили саме по його машині, коли він бортував колесо! Машина вся посічена… шансів вижити не було!»
18 березня 2023 року нашого Юрка не стало. Йому було лише 42. Ми ще встигли почути його голос, — а вже за годину, він отримав смертельне поранення. Волонтери Таня з Сергієм, приїхавши до нього напередодні, розказували, що він тої ночі не міг наговоритися! Дуже багато хотів їм розказати! Останнє, що сказав Сергієві: «Дуже сильно болить! Але дуже хочеться жити!»
При таких фізичних силах, красі, розумі, при двох освітах і зв’язках, він міг би сьогодні бути хольоним бізнесменом, їздити на крутому авто і десь-колись зробити фотку на фоні ящиків із гуманітаркою. Але він вибрав піти і вмерти за нас із вами!
«Пішов на війну добровольцем, щоб виграти для нас час!, – зауважив Роман Грищук. – Щоб ми могли змінити свою Країну, змінити свою ментальність і світогляд! Щоб ця Україна жила, він за неї віддав життя! Юрчику! Ти ж нас прости, що довели державу до ручки! Що наплювали на свою мову, а пустили до себе чужу! На свою церкву, а пустили до себе чужу! на вою країну і пустили до себе чужу! І цим скористався агресор!
Вибач, що ми тебе не вберегли, що ти мусив піти і за нас умерти! Умерти, щоб виправити наші помилки і дати нам ще один шанс!»
Юрій був добрим татом — і для свого сина, і для багатьох дітей, яким завжди знаходив добре слово, як тато Балу. Він був справжнім воїном, який ішов уперед свідомо, розуміючи, що ворог прийшов, аби нас знищити.
Тепер його немає з нами. Залишилися — батьки, сестра, син. А ще залишилася й Пам’ять про Юрія. У його добрих справах, у кожній цеглині великого храму, у його словах, у мріях, які, віримо, колись здійсняться. Бо він жив так, що навіть смерть не зможе затьмарити його світла.
Записала Наталія Балан зі слів батьків Лілії та Миколи Боднарюків, протоієрея Романа Грищука, настоятеля храму святої Ольги ПЦУ селища Глибока (спеціально для «Новий день» – https://monitorbuk.com/uk/)
