Мама, яка втратила на війні сина, відчуває невимовний біль, що не піддається словам. Її серце, мов розбите скло, вже ніколи не буде цілим. Вона прокидається вночі від тиші, яка здається криком, і шукає у пам’яті голос свого хлопчика, його усмішку, дитячі кроки.
Вона відчуває гордість і водночас пекельну порожнечу: її син — герой, але який сенс у цьому, якщо його більше нема поруч? Кожна річ у домі нагадує про нього — чашка, фотографія, стара футболка. І від кожного такого спогаду душа стискається, наче від ножа.
Є відчуття несправедливості: «Чому саме мій син? Чому молодість і життя перервали кулі?» Але водночас є і тихе усвідомлення, що він віддав найдорожче за Батьківщину. Ця думка підтримує, але не зцілює.
Мати живе з постійним відчуттям втрати — так, ніби частину її самої вирвали з коренем. Вона ходить між людьми, але завжди ніби у двох світах: у нинішньому та в тому, де ще жив її син…
30 квітня 1979 року у селі Новий Вовчинець на Буковині народився хлопчик, наймолодший, четвертий син у багатодітній родині. Йому судилося пройти непростий життєвий шлях — від тихих сільських стежок до гарячих фронтових доріг. Це був Віталій Петрович Копачук.
Дитинство його минало серед полів і пагорбів рідного краю. Він навчався у школі сусідньої Черепківки, бо свою початкову школу в рідному селі вже закрили. Віталій був хлопцем працьовитим і мрійливим, тому після восьмого класу вирішив здобути ремесло — у Глибоцькому профтехучилищі став майстром сільського будівництва. У руках його цвіли цеглини й бетон, у його серці жила надія на гарне майбутнє.
Та доля не завжди була прихильною. Поганий зір звільнив його від строкової служби. Але це не позбавило бажання працювати й творити. У двадцять два він одружився, став батьком сина і донечки. Був простим і чесним трудівником: штукатур на залізниці, будівельник на заробітках, навіть брав участь у спорудженні президентської «Гути». Його руки, загрубіли від праці, будували домівки іншим, хоча своє життя часом розсипалося, як крихкий камінь.
У 2009 році він втратив батька. Ця рана вразила серце і підірвала його опору. Невдовзі розпалася й сім’я, і Віталій залишився ніби сам на роздоріжжі. Він переїздив з місця на місце — шукав спокою і сенсу. Але справжній сенс, можливо, чекав його попереду.
Коли у липні 2015 року прийшла повістка — він не вагався. російська агресія кидала виклик, і Віталій, незважаючи на колишні проблеми зі здоров’ям, став до лав 128-ї гірсько-піхотної бригади. Впродовж півтора місяця він проходив перепідготовку, а потім відправився на Луганщину. Там, у землі, що стогнала від вибухів, він був кулеметником — тим, хто прикривав побратимів, хто тримав рубіж.
28 вересня 2015 року, поблизу села Михайлівка Луганської області, Віталій підірвався на міні. Один вибух — і життя, повне болю, праці та надій, обірвалося.
Його поховали там, де він народився, де залишився його корінь, його пам’ять, його слід.
Віталій Петрович Копачук прожив непросте, але гідне життя. Він знав гіркоту втрат, важкість праці, розчарування і біль. Але знав і головне — як віддати себе без залишку. Він став героєм не тому, що прагнув слави, а тому, що не злякався взяти на себе тягар війни.
Його історія — це історія тисяч українських чоловіків, простих трудівників, які підняли зброю тоді, коли цього вимагала Батьківщина. І пам’ять про нього житиме — у серцях дітей, у словах односельців, у молитвах матері, яка назавжди залишиться з його ім’ям на вустах.
Записала Наталія Балан зі слів матері Ольги Копачук
(спеціально для «Новий день» – https://monitorbuk.com/uk/)
