Цю щемливу і водночас трагічну сповідь я почну з данини пам’яті моєму Герою, моєму Коханому чоловіку. Біль гіркої втрати назавжди вкорінився в моєму розбитому серці. Я кохатиму тебе вічно, навіть тоді, коли світи згаснуть і час перестане існувати.
Доля відвела нам так мало… надто мало часу. Але ті роки, що ми прожили разом, були справжнім дивом. У них умістилося стільки радості, пригод і мрій, що й за ціле життя люди не завжди пізнають. Наші подорожі Італією, тепле Азовське море Херсону, наші вечори, сповнені сміху й світлих розмов… А як ми будували дім нашої мрії! Я пам’ятаю, з яким вогником у очах ти вимірював кожну дощечку, як вірив у наше майбутнє. Господи, які ми були щасливі! Ми були певні: зустрінемо разом сивину, зустрінемо світанки на терасі з горнятком кави в руках.
У тебе були золоті руки й золоте серце. Ти все вмів зробити і завжди поспішав допомогти іншим. Веселий, щирий, справедливий, надійний – таким ти залишишся для мене й для всіх, хто тебе знав.
Після років тяжкої праці за кордоном ти не зміг залишитися осторонь, коли ворог топтав нашу землю. Я просила тебе: «Зупинись! Не йди! Побудь зі мною!» – я відчувала серцем біду. Але ти лише тихо відповідав: «Хто, як не я?..» І підписав контракт, став на захист рідної України.
А потім була війна. Страшна, безжальна війна. Ти був у самому пеклі: обороняв Київ, аеропорт «Жуляни», стояв під Гостомелем, у Сумах, Чернігові, Харкові, Авдіївці, Часовому Яру… Ти завжди дзвонив і казав, що все добре. А я жила від дзвінка до дзвінка, молилася, благаючи Бога повернути тебе живим.
Пам’ятаю той вечір, 2 грудня. Ти подзвонив і сказав: «Їду на позицію, моліться за мене». А потім — ті страшні 14 днів у Білогорівці. Морози, підвал, зруйновані стіни, де з кожним днем вас ставало все менше…
І на світанку 16 грудня твій дзвінок. Останній. Тремтячим голосом ти промовив: «Так люблю тебе, моя маленька дівчинка…» Я тоді не знала, що це було прощання.
Невдовзі страшна звістка обірвала все. «Загинув…» — і земля пішла з-під моїх ніг. Я померла того дня разом із тобою.
Світ став чужим і холодним, бо в ньому більше нема Тебе. Лише у снах ми знову живі — там ти усміхаєшся, обіймаєш мене, ми знову будуємо наш дім, зустрічаємо світанки. А наяву я — ніби тінь. Без тебе — я мертва.
Але знаю: твій подвиг не зникне. Ти залишив у цьому світі слід любові, відваги й добра. Ти — мій Герой. Ти — моє серце. І доки я живу, доти живеш і Ти.
Записала Наталія Балан з розповіді дружини Лілії Ішкової (спеціально для «Новий день» – https://monitorbuk.com/uk/)
