Валерій Краснян, відомий усій Україні за позивним Барс, народився, щоб боротися. Ще до війни, задовго до окопів, він мав у собі той внутрішній неспокій, що живе лише в людях, які не можуть стояти осторонь, коли країна потребує їхнього плеча.
Уже у 1996 році він вступив до громадської організації «Тризуб» імені Степана Бандери. Тоді ніхто не знав, що цей крок стане першим рухом на довгій дорозі боротьби, що триватиме все його життя. Та той, хто був поруч із ним, хто бачив його погляд, розумів: «Валерій — людина, яка не сховається, не промовчить, не відступить. Він жив Україною ще до того, як ми стали разом», — згадує його дружина Наталія. Вона вже тоді знала: він борець, він той, хто завжди буде там, де найважче.
Коли вибухнула Революція Гідності, він був на Майдані. Коли почалася війна у 2014-му, він пішов на Схід прямо зі столичних барикад. Так, як і жив — рішуче, без сумнівів, на повний голос серця. Він став оборонцем Донецького аеропорту, тим, хто стояв там, де земля перетворювалась на попіл, а небо — на вогонь.
Він починав свій шлях у «Айдарі», потім перейшов у «Правий сектор». До 2015 року командував штурмовою ротою «Чорні поплавки». У 2022-му ця рота відродилася — нові хлопці, старі побратими, ті ж самі чорні нашивки на формі. Вони знову стояли разом — як на початку війни.
У 2018 році за відвагу, самовідданість і героїзм Валерія Красняна нагородили орденом «Народний герой України» — однією з найвідоміших недержавних нагород. Того ж року за його фотографією створили воскову фігуру у музеї становлення української нації. Та сам воїн ставився до цього по-своєму: «Є інші, хто заслуговує більше», — казав він. Нагорода не була його ціллю. Його ціллю було інше — перемога. І пам’ять народу.
Саме тому він завжди повторював:
— Головне, щоб народ не забував своїх героїв.
Про нього зняли документальний фільм «Барс. Незакінчена справа». Назва з’явилася невипадково — Барс незакінченою справою завжди називав війну росії проти України. Стрічку створили з понад 30 інтерв’ю — родини, друзів, побратимів, односельців. І кожен мав свою історію про нього, бо байдужих не було.
У його житті була війна, був обов’язок, були побратими. Але була й любов.
27 грудня 2017 року у Валерія й його дружини Наталії народилися двійнята — хлопчик Миколка і дівчинка Богданка. На старих відео видно, як він кладе долоню між ними, щоб вони не вдарилися лобиками. Та сама тиха турбота, що жила в ньому завжди — навіть у найтемніші часи.
У 2019 році родина поїхала до Німеччини. Прожили там два роки й повернулися у грудні 2021-го.
Він повернувся, бо знав: війна не закінчилася.
Десь 10 лютого 2022-го дружина віднесла його берці в ремонт. 15 лютого купили нову форму. Він готувався. Психологічно, фізично, внутрішньо. Бо знав — знову піде.
25 лютого, на другий день після початку повномасштабного вторгнення, Валерій разом із побратимами з Чернівців поїхав до Києва. Вони обороняли околиці міста, стояли там, де зупиняли ворога. Потім — Харківщина. Там же він учив молодих бійців. Йому дали хлопців-розвідників у 107-й бригаді ТрО. Він учив їх, як ходити, як повертатися, як вижити. Але коли настав час відправляти розвідку вперед, він сказав:
— Я піду з ними. Я не кинусь осторонь.
Він завжди йшов першим.
23 листопада 2022 року, виконуючи бойове завдання, їхній автомобіль наїхав на вибуховий пристрій. Весь удар прийшовся на бік Валерія. Він загинув миттєво.
Це був день, коли Україна втратила одного з найвідданіших своїх синів.
Позивний Барс він отримав не випадково. Він умів ходити тихо, так, що його не було чути. Легкий, мов тінь. Невидимий. Нічний. Такий, як барс — стрімкий і точний.
Із розповіді Наталі: «Сьогодні його діти знають: їхній тато — Герой. І вони розмовляють з ним — з портретом, із пам’яттю, з тим, що залишив по собі. Богданка каже: «Я хочу туди, де ми були з татом… пам’ятаєш, як ми плавали в басейні?» А Миколка мріє поїхати з ним на рибалку. І навіть коли приходить дитяча образа — «чому тато нас залишив?» — я пояснюю:
— Тато не міг інакше. Він мусив. Він був такий. А я повинна бути за нього і за себе».
І, мабуть, саме це і є сила. Сила жити далі. Сила пам’ятати. Сила нести те, чого він не встиг завершити.
Бо справа Барса — незакінчена. І вона триває в нас.
Згадала Наталія Балан (по документальних фільмах «Суспільного») – (спеціально для «Новий день» – https://monitorbuk.com/uk/)
