Народився мій синочок, Вадим, 5 липня 1984 року. Тоді ми жили в селі Горбівці. Його дитинство пам’ятаю, як пісню: усмішки, дзвінкий сміх, радість у кожній миті. Він любив усе нове, прагнув відкривати світ, але найбільше — кататися на ковзанах. Там, на льоду, він ніби виростав крилами: очі світилися щастям, а сміх лунав на весь двір. Він був компанійським, дружелюбним, легко знаходив друзів і цінував кожного.
Коли ми переїхали до Стерчі, Вадим швидко звик до нової школи. Він ішов до класу із захопленням, любив вчитися, щиро ділився знаннями й радів кожному новому відкриттю. Але понад усе він дорожив сім’єю. Ми завжди були його опорою, а він — нашою радістю.
Після закінчення училища у Чернівцях він став електрозварювальником, робив ковані вироби — і я дивувалася, як з твердого металу під його руками народжувалася краса.
У 2004 році він створив власну сім’ю. А найбільше щастя його життя — моя онучка Діана. Він так любив її! Я бачила, як сяяли його очі, коли він розповідав про донечку, як пишався її успіхами.
А потім прийшла війна… Вадим не міг лишитися осторонь. Спершу — територіальна оборона, а в травні 2022 року його призвали до лав Збройних Сил. Він опинився на Бахмутському напрямку, у самому пеклі. Побратими згадували, він був людиною, яка не знала страху. Вадим возив бійців на позиції, підвозив боєприпаси, ремонтував машини, а ще — йшов на передову разом з усіма. За його рішучість, впевненість і силу духу отримав позивний «Лев». І він справді був Левом — сильним і відважним.
29 листопада 2023 року мій син загинув у Богданівці від артобстрілу. Він тримав у руках зброю, він стояв до кінця. Його поховали на Алеї Слави в Чернівцях…
Я ніколи не перестану бути його мамою. Для мене він завжди залишиться тим усміхненим хлопчиком на ковзанах, добрим і світлим, і водночас — мужнім Левом, який віддав життя за Україну. Моє серце б’ється доти, доки живе пам’ять про мого сина.
«Мій тато Вадим був неймовірною людиною. Він умів віддавати останнє навіть тоді, коли самому було нелегко. Його серце завжди було відкрите для людей – він допомагав хлопцям, підтримував знайомих і навіть зовсім чужих. Одного разу тато врятував собаку з Бахмута – «Лева». І тепер Лев живе з нами, ніби нагадуючи щодня про тата, його добре серце і безмежну любов до життя. Для мене він став особливою згадкою про батька, живим символом його доброти.
Я безмежно вдячна Богові, що мала такого тата. Я люблю його всім серцем і завжди любитиму. Він назавжди залишиться для мене прикладом мужності, тепла і щирості. А коли я дивлюся на Лева – згадую його ще сильніше і відчуваю, що тато поруч, у кожному подиху, у кожному доброму вчинку.
Тату, я тебе дуже люблю».
Записала Наталія Балан зі слів матері Тетяни Зарубайко та донечки Діани
(спеціально для «Новий день» – https://monitorbuk.com/uk/)
