Пам’ятаю наше знайомство, наче вчора. Це був мій день народження. Ми сиділи у знайомих, саме тоді відбулася наша перша розмова. Я тоді ще була такою сором’язливою, думала втекти додому, а ти не хотів відпускати. І все ж я пішла, навіть не здогадуючись, що колись ми станемо чоловіком і дружиною.
Твоє повідомлення стало подарунком на Новий рік. Чесно? Я чекала від тебе звістки і отримала її. Ми каталися на авто до ранку, і тоді я подумала: «Це кінець, він більше не захоче зі мною говорити». Але сталося навпаки — ми пізнавали одне одного душею, листувалися, телефонували, закохувалися….
У 2017 році ми почали жити разом. Без зайвих слів, без сторонніх — лише ми двоє і наші мрії. Ми будували плани, говорили про майбутнє, про сім’ю. Ти дуже хотів дитину. Ми тоді не мали нічого, окрім любові, та думка була одна на двох: «Якщо Господь подарує маля — це буде найбільшим щастям».
4 серпня я сказала тобі, що вагітна, і заплакала. Ти обійняв мене, і я побачила в твоїх очах і страх, і велику радість. А в 2019 році на світ з’явилася наша дівчинка. Ти мріяв назвати її Марія, я сперечалася. Але коли ми побачили її вперше — обоє прошепотіли: «Аліса… Аліса у країні чудес». Я пам’ятаю, якти взяв її на руки, як тремтіли твої пальці, як котилися сльози з твоїх очей. Ти шепотів: «Татова донечка». Ті три роки ми були щасливими. Ти, я і наша Аліса.
А потім настав 2022 рік. Ти раптово повернувся з-за кордону, навіть не попередивши. Я образилася. Спитала: «Навіщо?» А ти відповів просто й твердо: «Я приїхав захищати свій дім, тебе й донечку». Ти пішов у Збройні сили добровольцем.
Шість важких місяців… Кожен мій ранок починався з того, що я відкривала телефон і чекала від тебе декілька простих слів: «Доброго ранку, мої дівчата». Для мене вони були надією, вірою і любов’ю, що ти є, що в тебе все гаразд. Та були й дні тиші. Сім довгих днів без зв’язку. Я сходила з розуму. Коли ж ти нарешті зателефонував і сказав: «Я є, все добре», — дякувала Богові, що береже тебе.
А потім був новий рік. Ні, це не той новий рік, який пишеться в листівках з великої святкової літери. Це не той новий рік, коли у кімнаті панує аромат хвої. Це не той новий рік, коли діти й дорослі готуються до чогось гарного, нового, приємного, довгоочікуваного… Ранок, 10:20. Твій дзвінок: «Їду на позиції, треба забрати людей. Приїду — зателефоную. Па-па». І знову — тиша. Павліна повідомила: «Там, де він, там пекло». Я брала до рук слухавку, стукала по кнопкам безліч разів, але у відповідь була лише безжальна тиша.
Коли сказали, що тебе більше нема, світ зупинився. Я не могла повірити. Як це — нема? Де? Коли? А дитина? Що я їй скажу?
Тиша… Лише тиша відповідала мені. Тепер я живу заради нашої донечки. Коли я дивлюся в очі нашої Аліси, я бачу тебе. У її погляді живе твоя усмішка, та сама, якою ти зустрічав нас щоранку словами: «Доброго ранку, мої дівчата». У її очах — твоя ніжність, сила й теплий вогонь, яким ти оберігав нас. Іноді вона сміється так щиро, що я відчуваю — це твій сміх звучить у кімнаті. Іноді вперто зціплює зубки, як робив ти, коли приймав важкі рішення. А коли вона обіймає мене маленькими рученятами, я відчуваю твої обійми, ті, які завжди були моїм домом. Ти залишився в ній. У кожному її слові, у кожному русі, у кожній сльозинці й кожній усмішці.
Вона — твоя продовжена доля, твоя пісня, яка звучить навіть тоді, коли тебе нема поруч. Я — і мама, і тато. Я обіцяю тобі, що зроблю все, аби Аліса була щасливою. І дотримаю цієї обіцянки.
Ти назавжди у наших серцях. Ми дуже сильно любимо тебе, пам’ятаємо і бережемо в душі. Ти — наш Ангел-охоронець.
Записала Наталія Балан зі слів дружини Крістіни Ніколаєвич
(спеціально для «Новий день» – https://monitorbuk.com/uk/)
