Сергій народився у місті Кривий Ріг, у простій і люблячій родині. Його дитинство було пронизане теплом, сміхом і щирою турботою. Коли йому виповнилося п’ять років, у світ прийшла його сестричка Аня, і відтоді вони були нерозлучними. Сергій доглядав її, водив за руку в садочок і школу, розділяв із нею і дитячі ігри, і дорослі розмови. Він був для неї першим другом і найнадійнішим захисником.
Коли родина переїхала до села Дмитрівки на Кіровоградщині, Сергій тут знайшов свій світ. Допитливий і кмітливий, він добре навчався, захоплювався технікою, майстрував у дворі, лагодив велосипеди. Любив музику — грав на гітарі та баяні, і його усмішка робила світ довкола світлішим. Він мав багато друзів, і всі вони автоматично ставали друзями Ані, бо Сергій ніколи не залишав сестричку осторонь.
Після школи Сергій вступив до профтехучилища, здобув фах водія-тракториста, відслужив у армії, де був дисциплінованим і сумлінним солдатом. Повернувшись, він працював у рідному колгоспі, а доля згодом привела його в село Стерче на Буковині. Саме там Сергій зустрів свою Наталочку. Вони створили родину, збудували дім, сповнений тепла й любові. Найбільшим скарбом став син Толік, якого Сергій любив понад усе.
У житті він завжди залишався надійним і добрим. Працював на СТО, вправно ремонтував автомобілі, але люди йшли до нього не лише за роботою — вони шукали в ньому друга, порадника, людину зі світлим серцем. Він завжди знаходив час і для Дмитрівки — приїжджав до батьків, допомагав, лагодив, підтримував. Йому ніхто не мусив нагадувати — він просто не міг інакше.
Коли розпочалася війна, Сергій добровільно пішов у АТО. Пройшов крізь Дебальцеве, через страшні дні й ночі війни, а рідних завжди заспокоював: «Все добре, я живий».
У 2022 році росія розпочала повномасштабний наступ, він знову не вагався. Спочатку вивіз з Одеси свою любу сестричку Аню з її донечками, а потім добровільно вирушив на фронт. Бо Сергій інакше не вмів! Він завжди стояв на захисті суверенітету України, майбутнього свого народу, щасливого життя своєї родини, яка його знову чекала, яка читала-перечитувала кожну звісточку, яка чекала почути голос у слухавці, яка молилася за повернення…
… Сергій не повернувся.
Він загинув як герой. Як син, що боронив матір-Україну. Як брат, що захищав свою Аню й її дітей. Як чоловік і батько, що віддав життя за майбутнє сина. Як Людина — чесна, світла, справжня.
Його ім’я залишиться в серцях назавжди. У спогадах, у дитячому сміхові, у звуках музики, яку він колись грав, і навіть у болючій тиші, яка тепер нагадує про нього.
Сергій — це світло, що не згасне. І цим світлом ми будемо жити й пишатися — завжди.
Записала Наталія Балан зі слів матері Тетяни Заєц
(спеціально для «Новий день» – https://monitorbuk.com/uk/)
