Ми познайомилися одного осіннього вечора 1998 року. Сергій був із другом, я – з подругою. Вони запросили нас до кафе, і там, серед розмов та сміху, зародилося те почуття, яке стало нашим життям.
Сергій працював у Польщі. У ті часи без мобільних телефонів наші розмови тривали всього кілька хвилин на тиждень – через сусідський стаціонарний. Але навіть цих слів вистачало, щоб тримати моє серце живим.
Згодом він забрав мене за кордон. Ми працювали: він – на будові, я – в польських домівках. Там ми стали по-справжньому дорослими. А 12 травня 2000 року ми побралися.
Життя приносило і втрати, і випробування. Та нарешті Бог подарував нам найбільшу радість – дітей. У травні 2003 року народився первісток Вадим, у листопаді 2005-го – Дмитро, а в лютому 2013-го – Станіслав. Сергійко тішився кожним із них, називав «наші левенята». Бо ми з ним – два леви за знаком зодіаку.
Він тяжко працював – у Польщі, Москві, Києві, а потім удома, в Чернівцях. Ми бачилися мало, я завжди чекала на нього. Та коли почалася війна, він не сховався й не шукав виправдань. Сказав просто: «Якщо треба – я піду». І він пішов.
Хоч мав проблеми зі здоров’ям, витримав полігон, а потім – Донбас. Там, де земля стогнала від обстрілів, він став оператором «Стугни». Дев’ять місяців боїв, холодних бліндажів, втрат побратимів. Він болісно переживав кожну смерть. Короткі відпустки додому були для нас ковтком життя.
У квітні 2024 року я поїхала на Донбас, хоч Сергій і благав мене залишитися вдома. Я казала собі: буде, як буде. Залишила хлопців самих, спекла смаколиків для воїнів і сіла у поїзд, який ніс мене крізь усю Україну до мого коханого. Дорога була важкою: пересадка у Дніпрі, стрибки тиску, таблетки, хвилювання… Та я їхала далі, бо там, на мене чекав він.
Нарешті — Слов’янськ. Сергій зустрів мене, весь час питав: «Де ти вже?», а коли я перетнула Дніпро, написав: «Вітаю тебе, кохана, в області смерті…» Ми провели разом сім днів у невеликій квартирі, яку він зняв. Вибухи гриміли майже щогодини, але мені було байдуже — я була поруч із ним. Ми ходили разом на ринок у Миколаївку, сміялися, готували, мовчали й просто були двоє — серед війни, але щасливі.
Потім я поїхала додому. Серце розривалося від сліз, бо я залишала його знову на передовій. Я побачила там інший світ — не такий, як у нас на заході України: смерть, руїна, біль… і водночас — кохання, яке давало сили жити.
У грудні 2024 року він востаннє побував удома. Перед виїздом сказав мені: «Ксюша, цього разу я не можу пообіцяти нічого…» У його голосі я почула щось тривожне. Він зустрів Новий рік із побратимами, планував приїхати у відпустку в квітні. Ми мали святкувати 25 років шлюбу – нашу срібну річницю.
Але 10 квітня 2025 року, о 7:34 ранку, задзвонив телефон. На екрані було фото побратима, і я вже знала серцем… У слухавці плач, тиша, а потім слова: «Сірьога загинув…» Світ зупинився. Чотири дні ми чекали, поки тіло мого коханого винесуть із поля бою. Його побратими, ризикуючи життям, тягнули його три кілометри під обстрілами. Я завжди буду їм вдячна.
17 квітня ми поховали мого Сергія. Я пам’ятаю той день ніби крізь туман. Він був людиною з великим серцем і доброю душею, справжнім чоловіком, який любив мене і дітей до останнього подиху.
Того дня, 10 квітня, моє серце померло разом із ним. Але залишилися наші троє левенят і пам’ять про любов, яка сильніша за смерть.
Я буду любити його до кінця своїх днів.
Записала Наталія Балан зі слів дружини загиблого (спеціально для «Новий день» – https://monitorbuk.com/uk/)
