У селі Стерче, серед зелених буковинських пагорбів, 19 березня 1972 року у багатодітній родині Данілюків з’явився на світ первісток – Сергій. Старший син серед тринадцяти дітей. Сім’я велика, але дружна, де старші вчилися піклуватися про менших, а менші – тягнулися до старших, як до прикладу. Батько, Василь Архипович, і мати, Валентина Дмитрівна, виховували дітей у працьовитості та взаємопідтримці.
Перший дзвоник пролунав для Сергія у Стерченській школі. Але не довго він ходив знайомими стежками. У 1982 році родина переїхала в далекі степи Казахстану. Там, у Бауманській школі, хлопець продовжив навчання. Він ріс наполегливим, умів швидко звикати до нового, та в серці завжди носив пам’ять про рідне село.
Після школи, у 1987 році, Сергій вступив до Краснознаменського професійного училища. Коли у 1990 році закінчив навчання, життєві кроки знову повели на батьківську землю. Того ж року вступив на строкову службу в Національній гвардії в Донецьку, а згодом – військові місії за кордоном у непростих 90-х. Армія стала школою характеру, гартувала його волю та відповідальність.
У 1994-му Сергій обрав шлях офіцера – вступив до Вищого військового училища Національної гвардії в Донецьку, де здобув кваліфікацію командира мотострілецьких військ.
Після восьми років служби він повернувся додому – у Стерче, щоб розпочати новий етап життя. Тут він зустрів своє кохання, Наталю, одружився і став батьком трьох дітей – синів Анатолія та Василя і доньки Аліни.
«Сергій мав золоті руки й щиру душу, – згадує Наталя, – його робота – облицювання плиткою, декоративні штукатурки – була не просто ремеслом, а мистецтвом. Кожен будинок, де він працював, отримував частинку його тепла й майстерності. «Якщо обрати справу до душі, будь-яка робота буде легкою і радісною», – любив повторювати він».
Коли в Україну прийшла велика біда, Сергій не залишився осторонь. 4 квітня 2022 року він знову одягнув військову форму, щоб захищати країну й майбутнє своїх дітей. Старший лейтенант Данілюк став командиром механізованого взводу, служив у Львові, проходив навчання в столиці та згодом приєднався до 214-го окремого спеціального батальйону «OPFOR» – унікального підрозділу, що відпрацьовує дії противника. Його бойовий досвід і рішучість рятували життя побратимів. «Він був найвідповідальніший… Офіцер, який завжди був поряд із солдатами», – згадує його побратим Володимир Бужак.
1 серпня 2022 року, під час запеклих боїв під Донецьком, поблизу Семигір’я Бахмутського району, Сергій загинув, виконуючи бойове завдання. Йому було 50. Він повернувся в рідне село вже на щиті.
Село Стерче пам’ятає свого Героя. На школі, де він колись навчався, відкрито меморіальну дошку. Вулиця, на якій він жив, носить його ім’я. А орден «Богдана Хмельницького ІІІ ступеня» – свідчення того, що держава вклонилася його мужності.
У Сергія залишилися дружина, троє дітей і нездійснені мрії. А ще залишилася пам’ять про нього – жива, тепла, світла. Пам’ять про людину, яка вміла творити красу, тримати слово і стояти до останнього за те, у що вірила.
Записала Наталія Балан зі слів дружини Наталії Данілюк
(спеціально для «Новий день» – https://monitorbuk.com/uk/)
