Попадюк Олександр Дмитрович народився 7 квітня 1975 року в мальовничому буковинському селі Тисовець. Його дитинство, наче чиста джерельна вода, було світлим і щасливим. Літні дні в Червоній Діброві з друзями здавалися нескінченно довгими, мов казка, а сміх лунав над лісами й полями, немов дзвінкий передзвін молодості.
Сашкова юність розквітала у 80-ті роки. У серці хлопця жила непереборна любов до техніки. Його старенькі мотоцикли ламалися раз по раз, але вмілі руки та невгамовна впертість змушували залізних «товаришів» знову і знову оживати. На тому самому мотоциклі він їздив на побачення – з вітром у волоссі та щирою усмішкою, що зігрівала більше, ніж будь-яка куртка.
Я й досі бачу перед очима той день, коли все почалося. Була Паска, весна ще прохолодна, але вже сповнена запаху молодої трави й землі. Біля його хати старші хлопці змайстрували велику гойдалку – «гуцанку», місце зустрічей і радості. Саша запросив мене туди, і ми поїхали разом на його мотоциклі. Тоді я ще не знала, що будемо переходити через його подвір’я. Назустріч вийшла майбутня свекруха – сувора, з руками в боки. Вона глянула на мене й, з притаманною їй прямотою, сказала: «Що за бахура привіз?» – і я тоді зніяковіла. Та саме з того моменту почалася наша дорога вдвох.
Саша не був мрійником-романтиком у віршах чи квітах, але в його простоті ховалася справжня щирість. Пропозицію він зробив так, як умів – від серця. Одного ранку, проводжаючи мене до гуртожитку з важкою сумкою, ми стояли під дверима й розмовляли. «Восени, може, заміж вийду…, – сказала я жартома. Тільки ще не знаю за кого» – «А за кого ж, як не за мене?» – засміявся він. А тоді додав: «Треба сім’ю, родину, жінку… щоб на старість було з ким посваритися». Так просто, без пафосу, але з тією мудрістю, що була в ньому від природи.
Ми одружилися у важкі, голодні 90-ті. Молодість і кохання були нашим єдиним багатством. Саша тягнув на собі все: працював, лагодив, ремонтував. Пам’ятаю, як ми з останніх копійок купили старенький ГАЗ-83, і він ночами крутив гайки, повертаючи до життя іржавий метал. Його любов до техніки була такою ж сильною, як і любов до природи. Він міг годинами стояти серед лісу, вдивлятися у верхівки смерек, слухати, як вітер грає з їхніми вітами, і мріяти: «На старість ми поїдемо в село. Будемо тримати курей, кролів… А дітям залишимо місто».
Саша був людиною світлою й чесною. Його серце, наче добре налаштований компас, завжди вказувало на справедливість. Він не вмів обходити правду, не терпів зради й завжди поспішав допомогти іншим.
Коли почалася велика війна, він був за кордоном разом із сином. Але серце не витримало відстані – Саша одразу повернувся. Він привіз сина додому, бо вірив: у час, коли горить Батьківщина, чоловіки мусять бути поряд із нею.
Останні його слова я зберігаю в душі, як молитву:
«Я йду їх зупиняти на сході, щоб вони не прийшли до нас на захід».
Тепер наш дім осиротів. Нам бракує його усмішки, його рук, його порад. Нам бракує чоловіка, тата, сина, брата, зятя… Але поруч із болем живе гордість. Бо Саша був, як дуб: міцний, непохитний, правдивий. Він любив життя, родину і свою землю так сильно, що не пошкодував заради неї найдорожчого – самого себе.
Його шлях обірвався передчасно, але світло, яке він залишив, не згасне ніколи.
Записала Наталія Балан зі слів дружини Ксенії Попадюк
(спеціально для «Новий день» – https://monitorbuk.com/uk/)
