Михайло Миколайович народився 8 вересня 1992 року в тихому, зеленому селищі Глибока. Його дитинство минало серед рідних голосів і безтурботних стежок, що вели до школи. У 1998 році Михайло вперше переступив поріг Глибоцького ліцею — сором’язливий, але рішучий хлопець, який уже тоді умів стояти за правду.
Після дев’ятого класу він обрав ремесло — продовжив навчання у Чернівецькому професійному ліцеї сфери послуг №13. Працелюбний, терплячий і спокійний, Михайло завжди доводив розпочате до кінця. Та у 2014 році доля покликала його зовсім в інший бік — у бік війни.
У 2014 році Михайло був мобілізований до лав АТО. Молодий, але вже чоловік із твердим характером, він за півтори роки війни побачив те, що змінює людину назавжди. Там, у степах Донбасу, він вчився виживати, приймати рішення за секунди, підтримувати побратимів, коли надія танула разом із вечірнім світлом.
Перші сутички, перші обстріли — вони приходили раптово, оглушували і змушували серце стукати так голосно, ніби хотіло вирватися з грудей. Але Михайло вистояв.
Після служби він одружився. У сім’ї Михайло розкривався зовсім по-іншому — теплий, усміхнений, турботливий. У нього народилися двоє синів виховував двох синів, і це були його найсвітліші роки. Маленькі долоньки, перші кроки, сміх у дворі — він вмів бути справжнім татом, тим, на кого дивляться з гордістю.
24 лютого 2022 року, коли на землю України впала перша хвиля великої війни, Михайло не вагався ні секунди. Він з братом став до строю — знову, як колись, та вже з набагато більшим досвідом і відповідальністю. Їх мобілізували до 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс» Збройних сил України, в/ч А-4267, і відправили на навчання в місто Малин.
Там, серед світанків над полігоном, він знову вчився стріляти точніше, рухатися швидше, приймати неможливі рішення. А після навчання — передова. Северодонецький напрямок. Важкі бої, де кожен день міг стати останнім.
Саме там він отримав поранення. Болісне, виснажливе лікування, реабілітація… але Михайло не хотів залишатися вдома. Каже: «Поки вони там — я теж маю бути там». І повернувся до частини.
Коли Михайла направили на Бахмутський напрямок, він уже знав, що це — найважче місце фронту. Там земля здригалася щогодини, небо було чорне навіть удень, а кожен метр коштував життя. Але він ішов — йшов заради синів, заради дружини, заради Глибоки, заради всіх, кому потрібна була Україна.
Бойові завдання під Бахмутом були жорстокими. Артилерійські обстріли, спроби ворога прорвати оборону, безперервні атаки… Михайло разом із побратимами тримав позиції, де інші вже не могли стояти.
Його спокій, твердість і мужність давали сили іншим. Він не підвищував голос — просто робив свою роботу. Умів підбадьорити словом, пожартувати навіть у темряві окопу, розділити сухпай і останню цигарку. Для хлопців він був людиною, на яку можна покластися без вагань.
4 березня 2023 року у селі Берестове Донецької області, виконуючи бойове завдання, Михайло потрапив під потужний артилерійський обстріл.
Страшна звістка прийшла додому, мов холодний вітер, що вибиває вікна. Та навіть тоді Михайло залишився тим, ким був завжди — прикладом мужності, честі й самопожертви.
Поховали його на Алеї Героїв у рідній Глибоці.
Згадала Наталія Балан з братом Іваном Каланчею (спеціально для «Новий день» – https://monitorbuk.com/uk/)
