У серпневий день 2001 року в селі Новий Вовчинець з’явився на світ хлопчик із добрим серцем та світлою душею – Патраш Максим Ігорович. Його усмішка завжди була щирою, мов промінь сонця після дощу, а очі світилися теплом і цікавістю до життя. Максимко любив тварин, умів дивуватися світові, ніби бачив його вперше, і завжди хотів знати більше.
У 2007 році він уперше переступив поріг школи у своєму селі. Перші чотири класи стали для нього початком шляху, а далі – Черепковецька школа, де Максим навчався з 5 класу. Від самого початку він запам’ятався щирим, відкритим і товариським хлопцем. Він був душею компанії, легко знаходив друзів і завжди був готовий прийти на допомогу. Його добре серце, доброзичливість і усмішка створювали навколо нього особливу атмосферу тепла.
Максим умів дарувати гарний настрій усім, хто був поруч. Він був артистичним і талановитим: брав участь у шкільних заходах, особливо любив театральний гурток, де повністю розкривав свою харизму й здібності. Його виступи були яскравими, щирими й надихаючими.
Для однокласників він був не лише другом, а й підтримкою – умів підбадьорити словом і вчинком, не залишався осторонь чужих проблем. У пам’яті вчителів та друзів він назавжди залишився життєрадісним, добрим, талановитим хлопцем, який умів дарувати світло іншим.
Він любив фізичну культуру, мріяв стати футболістом. Любив музику – грав на гітарі та сопілці. Він хотів знати все й відчувати глибше.
Закінчив школу у 2018 році, а вже в 2019-му підписав контракт із Державною прикордонною службою. Спершу служив на пості Білої Криниці водієм, згодом став дільничним інспектором. У 2022 році Максим був відряджений на Волинь, де й зустрів війну. Повернувшись, він продовжив службу. 1 лютого 2023 року був відправлений у третій прикордонний загін імені Героя України полковника Євгенія Пікуса.
19 лютого 2023 року упродовж доби окупанти з артилерії та танків обстрілювали українські опорні пункти в районі Малоіллінівка м. Бахмут Донецької області. Прикордонники за підтримки аеророзвідки завдали удару по ворогу з кулеметів, гранатометів та мінометів. Не маючи успіху окупанти розпочали мінометний обстріл позицій ВП «Ястріб», де тримав оборону старший сержант Максим Патраш. Під час обстрілу він отримав поранення несумісне з життям.
Коли не стає твоєї дитини, коли смерть проходить твоєю душею, лише тоді розумієш, що до цього ти справді жила. А тепер тіло й душа ніби відокремлюються одна від одної. І ти не розумієш, як жити далі.
Материнське серце розривається на шматки від болю й безсилля. Ти чекаєш його кроків у коридорі, його голосу, його усмішки, але замість цього – тиша, що ріже душу. Стає важко дихати від порожнечі, від думки, що більше ніколи не обіймеш свого сина, не притулиш його голову до грудей, не відчуєш тепла його рук. У кожній речі, у кожній дрібниці – його слід, його запах, його життя, яке було і яке обірвалося так несправедливо.
Біль стає постійним супутником, він оселяється в грудях і вже не полишає. Здається, що немає сили піднятися, але любов до сина змушує йти далі – заради того, щоб його пам’ять жила, щоб його ім’я не загубилося серед інших і щоб світ знав, яким світлим і добрим був її хлопчик. Але пам’ять про нього – це світло. Світло його доброти, мрій, таланту і відваги. Воно ніколи не згасне у серцях тих, хто його знав і любив. І поки це світло горить, мати тримається – хоч і з розбитим серцем, але з вірою, що син живе у вічності й оберігає її з небес.
Записала Наталія Балан зі слів Валентини Патраш (спеціально для «Новий день» – https://monitorbuk.com/uk/)
