Максим Костюк народився 27 вересня 1992 року у селі Новий Вовчинець. Його шлях розпочинався, як у багатьох юнаків: школа, навчання в інституті. Але в серці хлопця, що тільки-но ступив у дорослість, жила інша мрія — стати воїном. Йому було вісімнадцять, коли він підписав свій перший контракт. У Старичах, на Яворівському полігоні, він одягнув військову форму.
Звичайний солдат, що мріяв про знання, став танкістом. А згодом — сержантом, майстром своєї справи. Його руки вміли оживляти танки, мов лікар відроджує тіло до життя. У найгарячіші дні АТО та війни хлопці телефонували саме йому: «Вуйку, допоможи». Він знаходив вихід там, де, здавалося, немає дороги. І це було не лише про техніку — це було про життя, яке він вмів рятувати.
Його позивний — «Вуйко» — звучав з повагою й теплотою. Бо Максим не лише командував, він був тим, хто умів вислухати, підтримати, розрадити. Чесний, доброзичливий, відданий — його душа була, як відкрите небо: широка й світла. У колективі його любили й цінували.
Шість років служби стали його університетом мужності. Медалі, відзнаки, похвальні листи були лише зовнішнім знаком. Насправді його справжня нагорода — довіра побратимів. У 2016 році Максим пішов ще далі: вступив до військового інституту танкових військ у Харкові. Там він вивчав техніку до найдрібнішого болта, перемагав у спортивних змаганнях, виховував молодь. Його шлях був схожий на підйом у гори: крок за кроком, із рюкзаком відповідальності за інших.
У 2021 році він закінчив навчання з відзнакою. Молодий офіцер, лейтенант. І знову контракт — цього разу вже командирський. Він отримав у руки не просто зброю, а 40 одиниць військової техніки й десятки людських життів. Відтепер він відповідав не тільки за себе, а й за тих, хто дивився йому у вічі, шукаючи впевненості й захисту.
24 лютого 2022 року війна розгорнула свої чорні крила. Максим зустрів її на півдні, у Херсонській області. Він і його рота тримали оборону Антонівського мосту. Там, під гуркіт снарядів, його серце билося сильніше за метал танків. Він отримав орден «За мужність» за те, що вивів з оточення людей і техніку. Там, де інші втрачали надію, він знаходив шлях.
Побратими згадують: «Коли колону накрили «гради», він, перший у танку, зупинився, відчувши небезпеку. Саме він скомандував евакуацію, і цим врятував багатьох. Коли довелося переховуватись у чужих підвалах, коли ворог виставляв блокпости, саме його рішучість і віра допомогли дістатися своїх».
Командир — це не лише звання. Це тягар, біль і відповідальність. Це здатність бути плечем, коли інші падають. Це бути попереду, коли страх стискає серце солдатів. Максим ніс цей тягар, як воїн світла, не нарікаючи й не відступаючи.
1 вересня 2024 року він привітав маму з днем народження. Лише кілька рядків, простих і щирих, як завжди. Це було його останнє вітання. Уже за кілька днів ворог прорвав оборону. Максим кинувся рятувати побратимів. Його машина потрапила під удар дрону. Поранений, але живий, він ще боровся, ще тримався за життя. П’ять операцій, надія лікарів, молитви рідних… Але серце, виснажене війною, зупинилося 9 вересня о 8:30 ранку.
Йому було лише 31. За вісімнадцять днів він мав би святкувати 32-й день народження. Та його шлях закінчився там, де закінчується кожна війна для воїна — у серцях тих, хто його любив і кого він оберігав.
Командир, син, побратим. Людина, яка несла відповідальність більшу за власне життя. Він залишив приклад, якого вистачить на покоління. І залишив тишу, у якій чути тільки його голос: «Тримайтесь, хлопці. Ми прорвемося».
Записала Наталія Балан зі слів мами Марини Костюк
(спеціально для «Новий день» – https://monitorbuk.com/uk/)
