Слово священика «зігріває», а коли чуєш його — душу охоплює спокій. І, напевне, останнім часом особливо відчуваємо потребу в лагідних розповідях служителів Христових. Отця Василя Савчука знаходимо в аж ніяк близькій Іспанії. Уродженець села Сучевени, розташованого в долині Сірету, він вже досить багато років тому переселився на Іберійський півострів. Аж на самий край землі, можна сказати. І це словосполучення не випадкове — саме так називали латинню у часи Римської імперії провінцію, де мешкає зараз отець Василь. Тобто Finisterrae. Нині це Віго.
У дні світлих зимових свят, завдячуючи сучасним засобам зв’язку мені вдалось мати приємну розмову зі священиком Василем Савчуком, котрий люб’язно погодився розповісти читачам «Нового дня» історію свого життя.
«МОЄ ДИТИНСТВО БУЛО ОСОБЛИВИМ!»
Як і рідне село отця Василя, омиване хвилями Сірету й Малого Сірету, місто Віго «проживає свій вік» поблизу води, бо ж розташоване на побережжі Атлантичного Океану неподалік Португалії. Колись давно цими місцями крокував Святий Апостол Яків Зеведеїв — брат Святого Євангеліста Іоана Богослова, який виконав заповідь дану Господом нашим Ісусом Христом проповідувати Євангелію аж до краю землі. А в тодішньому розумінні римлян край землі був саме там, в Іспанії. Через більше двох тисячоліть тут знаходимо й буковинського священика з тією ж місією — прославляти Бога.
— Народився я в селі Сучевени, в куті Башів. Мої батьки —Петро і Флоря родом із Корчівців. Моє дитинство було особливим. Найтепліші спогади — про випасання худоби разом із Василем Башом, який нині знаходиться в молдовському місті Сороки, з Василем та Георгієм Чоботарями, котрі зараз теж перебувають у закордонні, з Олегом Попеску, з Нелею та Анжелою Інжіновськими, з Віорелом та Гіцею Міхайовими, — з приємністю згадує священик Василь Савчук.
Зізнається, що він та його друзі могли б написати свої «Спогади з дитинства» (які свого часу опублікував класик румунської літератури Іон Крянга). В цих мемуарах особливе місце займають рідна школа та дорогі вчителі.
— Я дуже пишаюсь Сучевенською школою, в якій вчився до дев’ятого класу. Мої вчителі — Віоріка Аркадіївна і Марія Дмитрівна в початкових класах, а потім Тодор Драгушович, Георгій Григорович, Микола Марюцак розбудили в мені любов до знань повік, — розповідає священик.
Поклик до Бога зародився в ньому завдяки особливо гарним службам отця Іоана Амарія, а після знайомства з отцем Георгієм — сином отця Іоана, приєднався до крилосу, почав читати в храмі, вчити церковні піснеспіви.
— Правду кажучи, у п’ятнадцять років це спонукало мене вступити до богословської семінарії в Румунії, хоч і не знав достеменно, що то є бути священиком… Опісля навчався в Київській Академії, де здобув звання кандидата богословських наук, — розповідає священик Василь Савчук про початок свого шляху до служіння Богу.
«ПРОМОВЛЯЄМО „ОТЧЕ НАШ” ШІСТЬМА МОВАМИ»
За кордон сучевенець Василь Савчук потрапив, як і багато інших буковинців. На той час ще не був зведеним в сан священика і хотів завершити будівництво власного житла в рідному селі.
— Я виїхав із країни і зупинився аж в Іспанії. І що ви думаєте? Закохався в іспанку, котра згодом стала моєю дружиною. Так я закоренився там досить міцно, — каже священик.
На даний час отець Василь проповідує слово Боже у трьох православних парафіях Іспанії та Португалії. Одна із громад, в якій він служить, знаходиться в португальському місті Віана ду Каштелу.
— Більшість тутешніх прихожан українці, але маємо й людей з інших країн. Є навіть і наші буковинці — з Чернівців, Тереблечі, Сторожинця. Що цікаво, молитву «Отче наш» ми промовляємо шістьма мовами: церковнослов’янською, українською, португальською, румунською, іспанською та англійською, — зазначає служитель церкви.
Інша громада, в якій служить священик Василь — у Віго, в Іспанії, поблизу містечка в якому він і проживає. Цього разу йде мова про румунсько-українську парафію.
— Тут служби проводимо паралельно: як українською, так і румунською мовами. Українці співають «Доамне, мілуєште!», а румуни — «Господи, помилуй!». Українці дізналися, хто такий Мош Крачун (Дід Різдво). Таким чином пізнаємо поближче один одного та взаємозбагачуємось, — вважає отець Василь Савчук.
Він також відвідує православну громаду в Сантьяго-де-Компостела, що в Іспанії. Вона, за словами священика, складається майже цілком із румунів. Але є й кілька українців, котрі прибули після почату війни.
— Це особливе місце паломництва, бо тут знаходяться мощі Святого Апостола Якова Зеведеєвого. Відвідую Сантьяго-де-Компостела не дуже часто (десь раз у три місяці), але хочу щоб і тамтешні християни мали можливість почути молитву рідною мовою, — каже отець.
Щодо життя православного священика в Іспанії, він зазначає що воно трохи особливе, пов’язане, зокрема, з подорожами довжиною в сотні кілометрів тільки за один день, чи навіть за одну ніч. На великі свята, як-то Водохреща або Пасха, часто проводить по 4-5 богослужінь, проїжджаючи таким чином за ніч і 600 кілометрів, щоб встигнути всюди. Але, звичайно ж, ніщо не даремно.
— Щоб служити Богу треба бути місіонером, жертвувати собою, віддавати багато свого часу, здоров’я, щоб через роки зібрати якісь плоди. Але, як кажу й моїм дітям: «Якщо не сієш — не можеш і пожинати», — додає мій співрозмовник.
„ДАНИЙ НАМ ДАР ПОТРІБНО ПРИМНОЖУВАТИ!”
Господь Бог благословив отця Василя і гарною сім’єю — разом з дружиною виховує трьох дітей: Анастасію, Клеопу і Луку. Анастасія, скажімо, мріє стати журналісткою. «Але, що дасть Господь кожному з моїх дітей, нехай так буде!», каже отець.
Здалеку, за тисячі кілометрів, він не забуває своє рідне село. Дорогі йому Сучевени є і будуть завжди в думках та душі Василя Савчука:
— Востаннє я був там перед початком війни. Намагаємось раз у рік чи у два роки приїздити в рідне село. І це не тільки тому, що тужу по моїй малій батьківщині, а особливо тому, щоб діти не забули звідки ми пішли.
І навіть, як зізнається священик, одного разу взяв до Сучевен бабусю своєї дружини, котрій тоді було 83 роки. Вона побачила село, церкву, а по поверненні в Іспанію тижнями розповідала знайомим про красу цього села. Найбільше їй сподобалась вихованість місцевих людей. Вона була просто зачарована тим, що вони вітаються при зустрічі, що діти перехрещуються коли проходять попри церкви, що церкви повні людей. Була вражена навіть холодною криничною водою. Тепер старенькій — 87 років і вона молиться за припинення війни в Україні, з надією побачити бодай ще раз красу Буковини.
— В Сучевенах — моя мати, сестра, племінники, з котрими підтримуємо дуже міцні зв’язки. Минулого року вони були вперше тут у мене. Маємо й хату, яку я почав будувати будучи ще парубком, а дітей повчаю, що батьківська хата не продається. Рідне село — воно одне, як і мати. Так само унікальною є й любов до рідного краю. Звичайно, сумую за всім, що сформувало мене як людину — за нашим лугом, нашою галявиною, за Сіретом й Малим Сіретом, але найбільше тужу по храмовому святу нашої церкви з десятками священиків і сотнями вірян в традиційному вбранні, по церковному хору. А також хочеться знов побачити маму, сестер, сусідів, однокласників, тих, з котрими пас корів. І, звісно, відвідати татову могилу, — розповідає отець Василь.
Принагідно він передає односельцям щирі вітання і найкращі побажання та радить їм вчити своїх дітей, що найголовніше в житті — це любов до віри, до церкви, до праці, до села, бути добрим господарем, тобто ті цінності, успадковані від наших дідів і прадідів.
— Не треба забувати притчу про таланти. А даний нам дар потрібно примножувати!, — закликає священик Василь Савчук з далекої Іспанії, з краю землі.
І ми звідси, з Буковини, шлемо Вам, отче, теплі побажання добра. Нехай Господь Бог і Матінка Божа оберігають Вас, Вашу родину і всіх нас.
Георгій СЕМЕНЮК
«Новий день» – https://monitorbuk.com/uk/
