Рана від непоправної втрати не загоюється. Вона щодня ятрить зболені душі дітей, усіх рідних і близьких старшого лейтенанта, командира інженерно-саперного взводу 11-го окремого мотопіхотного батальйону «Київська Русь» 59-ї окремої мотопіхотної бригади Збройних сил України — Івана Миколайовича Іліки.
Іван народився 25 червня 1966 року в місті Сторожинець. Коли йому виповнився лише рік, родина переїхала спочатку до села Кам’янка, а згодом — до Глибокої, яка стала для нього справжньою малою батьківщиною. Тут минуло його дитинство, тут формувався характер — чесний, працьовитий, відповідальний.
Він був найстаршим у родині Миколи та Корнелії Іліків. Змалечку — зразковий син, надійна опора для батьків, добрий брат для Георгія й Ольги. Любив працювати на землі, шанував хліборобську працю, допомагав по господарству й учив молодших, що земля віддячує лише тому, хто ставиться до неї з любов’ю та повагою.
У Глибоцькій школі №1 Іван завжди був прикладом для інших — чемний, старанний, відповідальний. Після школи вступив до Глибоцького ПТУ, де здобув фах механізатора-ремонтника, а згодом продовжив навчання у Рівненському меліоративному інституті. Там здібного, вихованого юнака цінували й поважали: за відмінне навчання він отримував престижну на той час Ленінську стипендію.
Строкову військову службу проходив у Волгограді, звідки рідні отримували численні подяки за сумлінність і дисципліну. Таким він був завжди — де б не служив і не працював.
Своє кохання — Наталю — Іван зустрів у студентські роки. Покохав по-справжньому, щиро, без вагань. І хоч батьки радили не поспішати з весіллям, він твердо сказав: чекати не буде й дівчину не покине. Так у його житті з’явилася міцна сім’я, а згодом — син Сашко і донечка Оксанка, яких він безмежно любив.
Після завершення навчання Іван повернувся з родиною на рідну Буковину — бо знав: ніде немає такого неба, такого повітря і таких людей. Понад два десятиліття він віддав роботі на митниці — єдиному місцю, де працював, яке полюбив і якому служив чесно й відповідально.
Для батьків Іван завжди залишався «правою рукою»: сад, город, господарство — все було на ньому. Він пішки йшов через поле, допомагав сусідам, доглядав сад, щеплював дерева. Тепер кожне деревце там — мов жива пам’ять.
Коли почалася війна, Іван не вагався. У лютому 2015 року, під час четвертої хвилі мобілізації, він пішов захищати Україну. Рідні плакали, просили залишитися, але він знав: інакше не може. Пройшов полігони, потім — Схід. Луганщина, Донеччина. Він ніколи не скаржився, не просив нічого для себе. Він уже мав демобілізуватися. На Великдень приїхав додому, обіцяв: ще кілька тижнів — і назавжди повернеться. Попереду було весілля сина, плани, надії…
Та 20 травня 2016 року під час виконання службових обов’язків неподалік селища Коротич на Харківщині сталася страшна ДТП. Іван ще п’ять днів боровся за життя у шпиталі. 24 травня його серце зупинилося.
Івана Миколайовича Іліку поховали в Глибокій. Провести Героя в останню путь прийшли побратими, земляки, друзі. Вони схиляли голови перед офіцером, патріотом, людиною честі, яка виконала свій обов’язок до кінця.
Згадуються слова матері, яка вже відійшла з життя: «Мій син любив справедливість. Він і туди поїхав її виборювати, а знайшов, виходить, лише на Небесах…».
Вічна слава Герою!
Вічна шана і пам’ять у наших серцях.
Згадала Наталія Балан з сином Олександром Ілікою (спеціально для «Новий день» – https://monitorbuk.com/uk/)
