Ілля Романович Русу народився влітку — 25 липня 2000 року. Його дитинство було непростим, через життєві складнощі в сім’ї, — зростав у школах-інтернатах. Та попри це серце Іллі вміло відчувати тепло, дарувати радість, сміятися щиро й вірити по-справжньому.
Був період, коли Ілля навчався у Глибоцькій школі № 1 — нині ліцеї. Саме там його запам’ятали життєрадісним, відкритим, допитливим хлопцем. Він легко знаходив спільну мову з однолітками, швидко схоплював нову інформацію, умів слухати й робити власні висновки. У ньому поєднувалися юна безпосередність і доросла серйозність. Він не боявся відстоювати власну думку, був чесним — перед собою й перед іншими.
Ілля належав до покоління, яке зростало в незалежній Україні. Покоління, що не знало іншої Батьківщини, окрім вільної. Покоління, яке вірило в демократію, свободу слова, права людини й справедливість. У ньому жила внутрішня гідність і прямота — він не терпів брехні, не мирився з несправедливістю. Тому ранок 24 лютого 2022 року став для нього точкою неповернення.
Коли рашисти зазіхнули на волю українського народу, на його землю, на право жити у власній державі, у серці Іллі спалахнула лють — чиста, справедлива, народжена з любові до України. Він не ховався за спинами інших, не чекав наказів і не шукав виправдань. Одним із перших став до лав Збройних сил України, щоб захищати те, у що вірив усім серцем.
Солдат військової частини А 4436 – це 57-ма окрема мотопіхотна бригада імені кошового отамана Костя Гордієнка (57 ОМПБр), підрозділ Сухопутних військ ЗСУ, відома своєю участю в бойових діях на Донбасі, Херсонщині та Харківщині., кулеметник 2-ї стрілецької роти — Ілля віддано стояв на захисті держави. Війна швидко зробила його дорослим. Він пізнав ціну кожного кроку вперед, кожної хвилини тиші між обстрілами, кожного ранку, який міг стати останнім. У його руках зброя була не знаряддям ненависті, а щитом для побратимів. А його молоде серце — надійною опорою для тих, хто був поруч у найважчі миті.
18 лютого 2023 року, під час оборонного бою неподалік населеного пункту Іванівське на Донеччині, мінометно-артилерійський обстріл обірвав його земний шлях. Йому було лише 22 роки. Вік, у якому тільки починають жити, будувати плани, кохати, мріяти. Але Ілля встиг зробити більше, ніж багато хто за ціле життя — він став Героєм.
П’ятнадцять довгих днів Глибока чекала на повернення свого сина. Чекала з молитвами, зі сльозами, з болем, який стискав серце. І 4 березня 2023 року Будинок культури наповнився тишею, що кричала, і сльозами, що не потребували слів. Сотні людей — молодь, друзі, однокласники, побратими, спустошені горем рідні та близькі — прийшли провести Іллю в останню путь. Вони несли вінки, оберемки квітів, лампадки — і кожен ніс у серці частинку болю. Для всіх він залишився назавжди молодим, усміхненим, живим у пам’яті.
“Перекажіть тим, хто не був, не бачив і не чув… Ілля Романович Русу, молодий воїн, якому було лише 22 роки. Герой, що спиняв ворога своїм власним життям. Який повернувся до рідної землі у труні. Недолюбив, недожив…” – йдеться у дописі громади.
Посмертно Іллю Русу нагороджено «Хрестом Героя» — знаком особистої мужності, самовідданого служіння Україні та вічної пам’яті про подвиг. Та найвища його нагорода — це пам’ять людей, це серця, у яких він житиме завжди.
Бо є імена, що не тьмяніють із часом.
Ілля Русу — одне з них.
Згадали Наталя Балан та вчителька Міла Леонтій (спеціально для «Новий день» – https://monitorbuk.com/uk/)
