Рожок Ігор Миколайович народився у 1972 році, в тихому й затишному селі Михайлівка. Дитинство його минало серед лісів, що шуміли, наче велика Божа книга, і людей, у котрих слово важило більше, ніж будь-яка обіцянка. Він був веселим, рухливим, щирим хлопчиком — таким, що ніколи не проходив повз людину, яка потребувала допомоги.
Найближчою його душею була бабуся Павлина. Саме вона брала маленького Ігорчика за руку і вела до церкви. Вела — хоч совєтська влада робила все, аби віра залишалась поза людським життям. Тоді дітям не дозволяли ходити до храму: учителі косо дивилися, викликали до директора, робили зауваження. У школі в нього забирали значок жовтенятка, змушували знімати піонерський галстук, відбирали комсомольський значок — лише за те, що він, сільський хлопчик, мав відвагу стояти біля церковної брами разом із бабусею.
Ігор не сперечався. Він просто тихо опускав погляд, бо вчився не у вчителів того режиму — а у бабусі, яка казала йому: «Людину оцінюють не по папірцях і значках. Серце — ось де все написано». 1979-1987 роках навчався у школі, де завжди брав участь у заходах, гуртках, любив спорт і особливо біг. Казав, що коли біжить — ніби наздоганяє свою долю.
Після школи вступив до Чернівецького радіотехнічного училища №5, жив у гуртожитку, відвідував секцію боксу, мав багато друзів. Але 1988 рік став одним із найважчих — помер батько. Ігор покинув спорт, бо після пар поспішав додому в Михайлівку: допомагав мамі, підтримував двох своїх молодших “сестричок”, як він їх називав усе життя. Його життя швидко подорослішало, але він ніколи не перестав бути турботливим старшим братом.
У 1990 році він був призваний до армії — в артилерійські війська.
Після служби працював у Чернівецькій друкарні. Там зустрів дівчину, яка принесла у його життя любов і надію. У 1995 році в них народився син — але дитина прожила лише мить. Через дев’ять років чекали дівчинку, та спіткало таке ж горе. Цей біль був таким гострим, що роз’єднав їхні стежки. Шлюб вони так і не уклали — горе стало стіною, через яку не змогли переступити.
У 2014 році був на майдані в Києві. На початку війни пішов добровольцем у військкомат там йому відмовили по стану здоров’я.
Ігор повернувся до Михайлівки. Жив з мамою, яка у 2017 році відійшла в засвіти. Він працював, допомагав людям, підтримував стареньких, жив просто й по-своєму мудро. Люди казали про нього: «Ігор ніколи не проходить повз чужу біду. Всім допомагав — не тому, що треба, а тому, що він такий».
У 2022 році, 26 вересня, він вступив до лав 8-ї гірсько-штурмової бригади стрільцем військової частини А3029. Без пафосу, без страху — з тією тихою мужністю, яка завжди була в його очах. Його направили на Донецький напрямок, у саме пекло — під Бахмут.
Там земля тремтіла від вибухів, там дим злився з небом, там смерть ходила зовсім поруч.
Ігор був стрільцем, але в душі назавжди залишався артилеристом — точним, зібраним, уважним. Побратими казали: «Ігор умів заспокоїти навіть там, де ніхто вже не міг».
У 16 листопада 2022 року Бахмуті він отримав своє перше поранення. Але навіть лікарняні стіни не вміли втримати його надовго. Ледь став на ноги — знову повернувся на фронт. На цей раз — на Харківський напрямок, під Куп’янськ. І там знову накрило. Друге поранення — 2025 року, 1 січня. Новий рік, який для нього почався не салютами, а осколками. Ігор знову пройшов лікування — терпляче, мовчки, без скарг. І знову сказав: «Я мушу повернутися. Мене там чекають.”
21 липня він виїхав на нову позицію — у село Кутківка. Побратими казали, що він був спокійний, навіть усміхнений, як завжди. А 19 серпня прийшла страшна звістка. Світ ніби завмер. Земля під ногами спорожніла. І тільки його слова дзвеніли в пам’яті: «Я йду за вас. Я повернуся. Все буде добре».
Ігор страшенно любив дітей. Усі племінники, сусідські малюки — для нього всі були “його”. Він завжди приходив із цукерками, з маленькими подарунками, з тією доброю усмішкою, від якої дітям світлішало. Хоч своїх діток він втратив, його серце залишилося батьківським — великим, теплим, ніжним.
Бо Ігор був людиною, яка не зраджувала. Ні людей. Ні віри. Ні власного серця. Він був добрий. Чуйний. Порядний. Прямий. З повагою до кожного й щирістю, яку вже мало хто має. Він міг віддати останнє — і собі не лишити нічого. І тепер на рідній михайлівській землі, де він народився, ріс, мріяв і працював, де бабуся приводила його до церкви, де він уперше сказав «я йду вас захищу” — там його і поховали.
Як Героя.
Серед людей, які завжди знали, що його серце світиться добром.
І в час, коли останній дзвін прощання лунав над селом, здавалося…
що той добрий, тихий, щирий Ігор просто пішов на іншу позицію — захищати нас із небес.
Переповіла Наталія Балан зі слів сестри Людмили Руснак (спеціально для «Новий день» – https://monitorbuk.com/uk/)
