Доля звела дівчину з села Димка на Буковині та її нареченого з міста Калуш, що на Прикарпатті, в медичному вищі у Чернівцях. Вона – румунка за національністю, він – українець. Словом, побудували, як мовиться, інтернаціональну сім’ю.
– Тож, що для Вас діти, – запитую у сімейного лікаря Глибоцького центру ПМСД Ніну Миронюк.
– Однозначно, для мене, як матері, вони є все. І радість, і турбота. Хіба може бути інакше? Материнська любов не означає, однак, що у вихованні, – ділиться далі Ніна Миколаївна, повинна бути повна поблажливість у ставленні до дітей. Коли треба – можу підвищити голос, легенько помахати і прутиком. Слава Богу, що до другого засобу впливу дуже зрідка вдаюся. Щодо чоловіка, то він ще більш ліберально ставиться до дочок і сина. Переважно, всі проблеми вирішує пригорщею цукерок. Втім, можливо, така риса характеру з’явилась після того, як двічі виїжджав на схід України, де йде підступна війна, розв’язана росіянами. У зоні бойових дій лікував наших поранених. Про те, що бачив, що пережив аж ніяк не ділиться у розмовах зі мною та дітьми…
Наше спілкування з Ніною Миколаївною було не тривалим, бо тривав робочий час. Спитав тільки про те, чи розподіляє вона маленьких пацієнтів на «своїх» і «чужих» дітей.
– Цього не може бути, вони всі мої, – твердо відповіла лікарка.
Василь ГЕЙНІШ
«Новий день» – https://monitorbuk.com/uk/