Його шлях починався звичайно, так, як у багатьох хлопців із наших сіл. Народився 20 квітня 1992 року. Навчався у Черепковецькій школі, а далі пішов до професійного ліцею в Глибоку, бо хотів мати справжню чоловічу професію. Вивчився на тракториста, і з того моменту земля стала його світом, його стихією.
Він працював у фермерському господарстві: світанок, туман над полем, запах свіжої ріллі, гул двигуна, що був йому як музика. Дмитро їхав плугом по чорнозему, наче художник по полотну: рівно, спокійно, впевнено. Він любив трактори, комбайни, культиватори, цю важку техніку, яка підкоряється тільки терплячим і сильним. Для нього то була не просто робота. То була любов. Хобі. Радість. Там він дихав на повні груди.
До армії його не брали — здоров’я не дозволяло. Але він ніколи не нарікав. Просто працював, просто жив, просто був собою.
У 2016 році доля розгорнула для нього нову сторінку.
«Познайомив нас спільний знайомий. Сиділи в компанії, сміялися, ніхто й не здогадувався, що починається одна історія для двох. Він був наполегливий, але по-доброму, по-світлому: «Привіт, зайка, що ти робиш? Коли ми можемо зустрітись, попити каву?»
І от того ж вечора ми їхали кудись у ніч, просто так, без плану. Дивилися на зорі, слухали музику, трималися за руки. І він сказав тоді тихо, але так впевнено: «Я хочу, щоб ми завжди так трималися за руки».
З ним час минав як пісня. Дні ставали коротшими, вечори теплішими, тиша лагіднішою. Через чотири місяці ми вже жили разом. Через два місяці я зрозуміла, що в нас буде дитина. Він був на сьомому небі. Він мріяв про донечку, рахував дні до УЗД.
Коли я подзвонила й сказала:
— У нас буде дівчинка.
Він усміхнувся так, що в голосі було все сонце світу:
— Це наша маленька Діанка».
І він дійсно став найкращим татом. Турботливим. Дбайливим. Тихим у ніжності, сильним у відповідальності.
24 лютого 2022 року. Коли небо розірвалося війною, він навіть не вагався. 28 лютого пішов добровільно захищати Україну. Він був переконаним, що чоловік має стояти впевнено на своїй землі так, як він стояв біля трактора в полі. Рівно, впевнено, чесно.
Солдат Дмитро Фербей служив у військовій частині А7422. Був водієм санітарно-медичного пункту. Служив помічником медика. А це — не просто перев’язки. Це — вивезти з-під обстрілу. Підставити плече. Повернути дихання. Тримати руку пораненого, щоб заспокоїти. Він робив усе. Часто замість лікаря. Часто замість друга. Часто замість останньої надії. Авдіївка. Озерне. А потім Куп’янськ.
«Одного дня подзвонила сержант Олександра. Голос її тремтів, збивався.
Не знали, як сказати мамі… Накрило нас градами. Дмитрові посікло голову уламками. Травми несумісні з життям», – згадує Крістіна.
Без тата залишилися дві дівчинки: Єві — 9 (від першого шлюбу). Діані — 8. Дві зорі, якими він жив. Вони мають його риси, сміх, крок, погляд. Коли вони сміються — здається, що він десь поруч. Коли вони дивляться на небо — там хтось бере їх за руки…
А про життя Дмитра можна написати просто: він працював чесно, любив щиро, стояв до кінця. Він був тим, хто поважав батьків, знав ціну землі, цілував руки дитині, притискав до серця свою жінку і не боявся сказати: «Я тут. Я з вами».
Таким він і залишився. Бо люди такі, як він, не зникають. Вони переходять у силу. У пам’ять. У тишу за плечима. У світло над головою.
І допоки дві донечки дивляться на зорі — він тримає їх за руки. Там, де тепло. Там, де вже без болю.
Згадала Наталія Балан з мамою Ольгою та дружиною Крістіною (спеціально для «Новий день» – https://monitorbuk.com/uk/)
