(від авторки: Дмитро Дущак та Андрій Кучмій – рідні брати по матері. Про Андрія Кучмія я записала згадку зі слів дружини Катерини)
Мама йде дорогою, що веде до цвинтаря. Осіннє листя шепоче під ногами, мов молитва. В руках — дві квітки, дві свічки, адже її завжди чекають два серця, що спочивають у землі. Колись ці руки тримали двох хлопчиків, гріли їхні маленькі долоні, заплітали дитинство у світлі коси радості. Тепер ті ж руки торкаються холодного каменю, де викарбувані імена — її синів.
Вона приходить до них, наче в гості. Розповідає, що вдома все гаразд, що зібрала картоплю, що сусідка передає уклін. І ніби чує у відповідь знайомий сміх — один гучніший, другий тихіший. Вітер шелестить гіллям, і здається, що то їхні голоси зливаються з шелестом в небі.
Мама гладить світлину на камені, говорить тихо:
— Ви обоє у мене — одне сонце, яке світить з неба.
Її очі вже не плачуть. Сльози висохли, як роса після полудня. Лишилася тиха гідність і безмежна любов — така, що навіть смерть не змогла її розірвати. Вона знає: сини не пішли — вони поруч. У кожному подиху вітру, у кожній зорі, що спалахує над селом.
«Мої сини — це моя біль і моя мука, моє сонце і моя темрява. Андрій і Дмитро… Двоє крил, на яких трималося моє життя.
Андрій, старший, з’явився на світ 4 вересня 1976 року. А Дмитро — 3 листопада 1989-го. З дитинства Дмитро був як промінь світла: добре вчився, мав дружний клас, усі любили його за добру вдачу. Він не повертався додому з порожніми руками: то кошеня, то песика приносив, бо серце його було безмежно доброзичливим до всього живого».
Закінчив школу і пішов працювати — хотів мати власні гроші, бути самостійним. У вісімнадцять пішов служити у аеромобільні десантно-штурмові війська. Його особова справа була портретом гарної людини: «безкорисливий, тактовний, ввічливий, кмітливий, працелюбний, принциповий, з організаторськими здібностями…». У армії пройшов школу сержантів, мав нагороду за участь у ліквідації наслідків повені. Його хотіли залишити на службі, та він повернувся додому, збудував сім’ю, виховував синочка Дмитрика. Дружина Мар’яна й дитина нині далеко, в Італії…
«А потім почалася ця клята, чорна війна. І обоє моїх синів — Андрій і Дмитро — не сказавши нічого, пішли у військкомат. Коли вже стояли переді мною у військовій формі, я плакала, благала: «Сини мої, що ви наробили?» А вони посміхались і казали: «Мамо, не плачте. Три-чотири дні — і ми повернемось…»
Чи відчували вони тоді, що йдуть у саме пекло?
«Через півроку чорна звістка скосила мене, мов блискавка: загинув Андрій… Як я витримала той біль — і сама не знаю. А Дмитро не встиг на похорон: запізнився на один день, бо привозив ще полеглого побратима у Чернівці. Тоді він прошепотів мені: «Мамо, там справжнє пекло…»
Йому дозволили залишитися вдома, бо Андрія вже не було. Але Дмитро твердо відповів: «Там мої побратими, мої хлопці. Я їду до них». І знову моє серце рвалося від страху».
Харків, Луганськ, Куп’янськ, Бахмут… Його шлях був списаний кров’ю і болем. Побратими звали його «Дух» — бо він був їхньою силою й підтримкою. Якийсь час він навчався у Німеччині, та знову повернувся на війну.
«Коли приїхав додому в листопаді 2023 року, я не впізнала свого сина. З дев’яноста кілограмів лишилося сорок два… Він був виснажений, схудлий, змучений тілом і душею. Ми лікували його, просили: «Тримайся, сину, у тебе є ми, у тебе є твій син…» А він лише тихо казав: «Мамо, я виніс усіх своїх друзів з поля бою… Як мені це забути?»
22 березня 2024 року він упав у кому. А 25-го — його серце зупинилось. Мій Дмитро, моя надія…
На похорон приїхали його побратими. Доба в дорозі — аби востаннє провести свого «Духа». Вони схиляли голови, дякували мені за сина, розповідали, як він рятував їх, як воював — чесно, віддано, до останнього подиху.
«А я залишилась одна. Без синів. Лише онуки тримають мене на цьому світі — маленька Улянка, донечка Андрія, і Дмитро-молодший, син мого Дмитра.
Я йду на могили синів, говорю з ними, як із живими. І молю Бога: «Спаси всіх дітей, врятуй Україну, зупини цю кляту війну».
Як же жити далі з таким болем?
Згадала Наталія Балан з мамою Сільвією Дущак (спеціально для «Новий день» – https://monitorbuk.com/uk/)
