Андрій Дручук народився 1975 року в селі Кам’янка. Змалку був жвавим і цікавим до всього, його завжди тягнуло до знань і нових відкриттів. У школі Кам’янки він виділявся не лише кмітливістю, а й тим, що мав відкрите серце й добру вдачу.
Ще юнаком Андрій відкрив для себе особливий світ — фотографію. Він любив ловити миті, які вже ніколи не повторяться: усмішку дитини, проблиск сонця крізь листя, задумливий погляд літньої людини. Для нього фотографування було більше, ніж просто хобі — це була спроба зупинити час, залишити у кадрі те, що серце боялося втратити. Можливо, саме тому він і вирішив після школи вступити в Чернівцях на навчання фотографа.
Та життя розпорядилося по-своєму. Андрій перекваліфікувався на слюсаря й зварювальника, вмів працювати руками, творити з металу так, як колись творив світло і тінь на фотографіях. Здавалося, він міг зробити все: полагодити, допомогти, підказати.
У нього народилися двоє дітей — син Павло та донька Ольга. Родинне життя не склалося, але любов до дітей стала для нього найбільшим сенсом. Павло, закінчивши школу, пішов служити в армію, потім по контракту під час війни став пілотом дронів. Ольга закінчила училище у Ставчанах і теж обрала службу в армії, працюючи логістом. Андрій пишався ними безмежно.
Коли в 2023 році почалася нова хвиля війни, Андрій не зміг лишитися осторонь. «Діти воюють, а я що — пиріжки їстиму?» — жартував він, але в тому жарті жила його мужність. Він пішов служити санітаром, мабуть тому, що мама була медиком і всьому його навчила у свій час. Санітар на війні — це людина, яка стоїть на межі між життям і смертю.
Його завдання — врятувати побратима в найстрашнішу мить, коли свистять кулі й вибухи розривають землю. Санітар не думає про себе — він думає, як витягти пораненого з-під вогню, перев’язати рану, зупинити кров, подати ковток води чи просто слово надії.
Андрій, який до війни був добрим і чуйним у цивільному житті, на фронті залишився таким самим. Він знав ціну кожній секунді. Часто ризикував власним життям, щоб дістатися до пораненого, і витягав на собі тих, хто вже не мав сил кричати. Його руки, які колись тримали фотоапарат, тепер тримали джгути, бинти й ноші. Його очі, які шукали красу світу, тепер шукали побратимів серед диму й руїн.
Роль санітара — це невидимий героїзм. Не завжди він у протоколах чи нагородах, але він у серцях тих, кого врятували. Для солдата, що лежить на землі з пораненням, санітар — це янгол, що приходить першим. Андрій умів і перев’язати, і підбадьорити, і пожартувати навіть тоді, коли серце обливалося кров’ю. Його присутність на позиції давала відчуття безпеки: усі знали — якщо станеться біда, Андрій буде поруч. Він рятував не лише тіла, а й душі своїх побратимів.
Андрій був тим, до кого завжди можна було звернутися: чи то у дворі, де він допомагав сусідам, чи то на війні, де від його рішучості залежали життя. Він умів домовитися, підказати, підбадьорити. Навіть у найважчі хвилини не втрачав людяності.
У 2025 році чорна звістка постукала у двері його дому. Воєнком лише підтвердив те, що серце вже відчуло. З глибоким сумом довелося прийняти: під час виконання бойового завдання на Донецькому напрямку загинув стрілець-санітар Андрій Ілліч Дручук.
Світла пам’ять про Андрія житиме у серцях рідних, друзів і побратимів. Тому, коли побратими згадують його, вони згадують не просто солдата. А згадують людину, яка до останнього подиху дарувала життя іншим. Андрій залишив по собі не лише фотографії й добрі справи, а й приклад справжнього українця — мужнього, щирого, готового віддати все заради інших.
Записала Наталія Балан зі слів мами Світлани Дручук (спеціально для «Новий день» – https://monitorbuk.com/uk/)
