Карлійчук Ярослав народився 7 серпня 1996 року — тихого літнього дня, коли сонце ніби усміхалося світу, а теплий вітер ніс запах стиглих полів. Дитинство його не було легким, бо доля забрала батька, коли хлопчикові ледве виповнилося два роки. Та саме тоді він уперше навчився стояти твердо на ногах без опори, навчився приймати удари без зайвих слів і рости без зайвих поблажок.
Він навчався у Черепковецькій школі — звичайний хлопець, не відмінник, але й не бешкетник. Вчився так собі, та ніколи не був байдужим: завжди готовий підставити плече, допомогти, розрадити. Інколи доброта його ставала причиною дрібних неприємностей: друзі могли й підставити, а він, замість образ, тільки зітхав і мовчки прощав. Таким було його серце — відкрито добре, без хитрощів, без лукавства.
Удома він був справжнім господарем. У вісім років — найменший за віком, але найстарший по роботі. Він виконував найважчі справи, брався за все, що міг зробити, і навіть за те, що було не під силу маленьким дитячим рукам. Бо вдома було троє сестер, а він — один син, єдиний чоловік у хаті, і він це добре розумів. Можливо, саме в ті роки в ньому виросла ота тиха внутрішня стійкість — міцніша за кремінь, чесніша за будь-які слова.
Після школи Ярослав вступив до Глибоцького ліцею вчитися на будівельника. Але навчання не тримало його серце. Воно билося у ритмі постійного неспокою, у ритмі бажання служити, захищати, бути там, де тяжко. Він кинув училище й дуже захотів на війну. А йому ще не було й вісімнадцяти.
Та попри те він пішов у військкомат. Пробув там два тижні, напружений, впертий, рішучий. І тоді його відправили у військову частину на Закарпатті. Звідти зателефонувала психолог і сказала, що хлопцю треба пройти психологічний тест, бо він надто молодий. Ярослав психував, переживав, рвався вперед. А коли подзвонив додому, сказав:
— Радуйся, мамо, мене не взяли.
І мама відповіла:
— Так, я задоволена.
Психолог підтвердила: його повертають додому.
Так він і повернувся. Закінчив училище. Подорослішав. Зміцнів. Коли йому нарешті виповнилося вісімнадцять, він пішов працювати у “Тигр” — охоронцем. Пропрацював більше півроку, до весни. А вже в травні, ніби чекав лише на дозрілий момент, сказав коротко й твердо:
— Я підписав контракт. Я їду.
Пішов у гірсько-штурмову бригаду в Коломиї «Едельвейс».
У 2016 році його відправили на Мар’їнку. Там служив, там мужнів, там пізнавав те, що не вмістить жодна книжка. Мала бути ротація, та життя повернуло інакше: його ранили. Куля увійшла вище нирки і нижче хребта, пройшовши тією тонкою межею, де життя висить на нитці. Його відправили на лікування, а бригаду вивели з Мар’їнки. Операцію зробили, маму до нього не пустили — фронт не знає материнських сердець і не робить винятків. Сказали, що через п’ятнадцять днів він буде вдома.
І він був. Побув двадцять днів — лікувався, набирався сил. І вже тоді збирався назад. Міг би залишитися. Міг би жити спокійно. Але сказав:
— Там мої побратими.
У 2017 році він одружився. Ми чекали його вдома, а він… поїхав у Херсон, Олена з лівого берега, її село сьогодні окуповане, але тоді ще дихало миром. Вони побули разом два дні, і він ще на кілька днів приїхав додому.
У 2020 році, в березні, народився його син — Олександр. Маленький, гарненький, схожий на тата. І здавалося, що тепер у житті Ярослава з’явиться ще одна сила, здатна тримати його на землі та берегти.
Та війна бере своє. Ярослав Васильович Карлійчук, старший солдат 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади Збройних сил України, учасник російсько-української війни загинув 12 квітня 2021 року в селищі Шуми, Торєцької міської громади, Бахмутського району, Донецької області.
Указом Президента України № 202/2021 від 20 травня 2021 року «за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України» — нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно)
У Ярослава залишився маленький син. Олександр — чиста копія свого тата. Народився він 18 березня 2020 року, і тепер у ньому живе пам’ять про батька.
Нам залишились на згадку живе тепло, відвага, доброта і та тиха стійкість, яка робить людину справжньою.
Записала Наталія Балан зі слів мами Катерини Карлійчук (спеціально для «Новий день» – https://monitorbuk.com/uk/)
