Василь народився 23 грудня 1991 року у глибоцькій родині, де завжди панували любов і повага. У великому домі, де жили мама й тато, два брата і сестра, бабусі й дідусі, було гамірно й тепло. Дитинство Василя було обійняте турботою великої родини, але водночас і випробуванням — він мав значні вади мовлення.
Мати вади у мовленні — це не просто мовчати тоді, коли хочеться кричати, і не лише зупинятися на кожному слові, яке застрягає між думкою й язиком. Це щоденна боротьба за те, щоб тебе зрозуміли, почули, не перебили. Кожна розмова перетворюється на випробування, де треба подолати не лише власний страх, а й чужі погляди.
Людина з такими труднощами ніби живе за скляною стіною: вона бачить світ, розуміє його, відчуває глибоко, а от сказати — складно. І тоді говорить серце — у вчинках, у доброті, у тихій допомозі. Бо замість слів приходять дії: підставити плече, розділити працю, підтримати усмішкою.
Навчався Василь у Глибоцькій гімназії, згодом у профтехучилищі. В армії не служив. Працював у комунгоспі — у бригаді, що дбала про благоустрій рідного селища: косив траву, зрізав гілки, прибирав. Робота не здавалася йому тягарем — навпаки, він робив її, ніби творив маленьке диво для людей, серед яких жив.
Для сусідів і знайомих він був завжди поруч: дрова поколоти, скласти, траву покосити, підсобити в господарстві. Усі знали: попроси Василя — і він не відмовить. Після смерті старшого брата й мами він став для сестри опорою, першим у допомозі. А для племінників Богдани й Артема був справжнім другим татом. Зароблену копійчину приносив додому, щоб купити дітям найпотрібніше. Ніколи не чули від нього ні грубого слова, ні скарги — він був тихим, скромним, слухняним сином і братом, люблячим дядьком для племінників.
Та війна перекреслила всі плани та сподівання. У лютому 2023 року його відправили на навчання в Коломию, а згодом — у легендарну 10-ту штурмову бригаду «Едельвейс». Командири цінували його за надійність, витривалість, вихованість. Потім був «нуль» під Бахмутом, на Донецькому напрямку.
Василь мріяв приїхати на день народження свого племінника Артемка. Він мінявся нарядами з побратимами, терпів тягар служби, але таки домігся свого: у серпні отримав омріяні п’ятнадцять днів і приїхав до племінника на іменини. Ті дні були для родини, як світло серед темряви. 4 вересня він уже знову був на позиції. 8 вересня востаннє зателефонував і попередив, що якийсь час не буде на зв’язку. І все…
Телефон мовчав. Час завмер. Спершу була надія, що він зник безвісти. А потім — страшна звістка: похоронка, опізнання… Солдат Василь Миколайович Докучаєв, стрілець стрілецького батальйону (військова частина А4267), загинув на Донецькому напрямку.
Він був тихим, скромним і добрим у мирному житті. І став мужнім, незламним, вірним сином України у війні. Його життя — це приклад того, що сила вимірюється не гучними словами, а чистотою серця й готовністю жертвувати собою заради інших.
Записала Наталія Балан зі слів сестри Юлії Докучаєвої (спеціально для «Новий день» – https://monitorbuk.com/uk/)
