Уже повертаючись із Тарашан у Глибоку по закінченні розмови з Георгієм Москалюком – недавнім учасником бойових дій у складі інженерно-саперних військ – я не одразу міг збагнути, що переді мною була людина, яку інакше, як справжній герой, язик не повернеться назвати.
Коли ледь розпочалась війна із російською гидотою, що мов та саранча чорною хмарою віроломно посунула на мирну Україну, він одразу подався із заявою у військкомат про готовність їхати на фронт добровольцем. Мабуть, військовики теж не сповна збагнули кому задовільняють прохання. А тим часом Георгій Москалюк – батько п’ятьох дітей, чоловік дружини, котра має проблеми зі здоров’ям, повідомив рідних, що їде у відрядження, ані словом не обмовившись про війну…
Після нетривалої підготовки потрапив на передову, разом із колегами розміновував проходи, аби потім далі могли рушати українські воїни і громити ворога. Звісно, передова лінія – не тил, тут втрат не минути.
Зробивши паузу, Георгій Васильович пригадав, зокрема тільки один епізод, коли на його очах із двадцяти побратимів, які подались в атаку, живим залишився лише один…
Сам же мій співрозмовник загалом провів на війні одинадцять місяців, двічі був поранений. Причому після першого, загоївши рану у військовому шпиталі, знову рушив на передову. Ось така історія, яку навряд чи міг би спеціально вигадати, не познайомившись із Георгієм Москалюком завдяки нашій громадській активістці Стефанії Іванівні Никуляк.
Власне насамкінець додав ще один штрих: брат-близнюк Георгія Васильовича – Петро досі на війні, наближаючи перемогу над російськими окупантами.
Василь ГЕЙНІШ,
«Новий день» – https://monitorbuk.com/uk/golovna/
