Ми зустрілися з Анатолієм випадково — на теплій, сонячній Херсонщині, куди я приїхала з Криму. Випадковість стала долею. З того дня наші шляхи злилися в одну дорогу, сповнену праці, турбот і любові. Життя не було легким — ми працювали багато, але завжди разом, підтримуючи одне одного в радості й у втомі.
Народилися дві донечки, а через десять років — наш синочок, гордість батька, його надія і продовження роду. Анатолій був відповідальним чоловіком, добрим, турботливим татом. Ми збудували два будинки, відкрили власний бізнес. Здавалося, усе йде добре, що попереду — ще довгі роки щасливого життя. Та все змінила війна…
Коли на землю прийшла тривога й небезпека, Анатолій поїхав працювати до Чехії, а я з сином залишилася в Каховці. Ми чекали народження нашої онучки, яка мала з’явитися на світ у березні 2022 року — саме тоді, коли небо гуділо від вибухів. І він одразу повернувся в Україну, до Чернівців, де жила наша середня донька. Повернутися в Каховку вже не міг — місто опинилося в окупації.
Одного дня він подзвонив і сказав:
— Я подав документи. Йду на війну. Це моє тверде рішення. Я йду вас захищати.
Мене охопив страх. Але я знала: сперечатися марно — у його голосі звучала рішучість і любов. Наші розмови стали короткими, уривчастими, мов подихи вітру між боями. Останній дзвінок був 30 вересня. Він сказав, що передзвонить сам. Більше я його не почула. Тільки кілька коротких повідомлень… наче прощальних.
П’ятого жовтня задзвонив телефон — дзвінок із частини.
«Ваш чоловік загинув третього жовтня…»
Земля похитнулася, усе навколо втратило сенс. Ми з ним пройшли не довгий, але щасливий шлях: збудували дім, виростили дітей, мріяли про спокійну старість — і все це обірвалося в одну мить.
Минуло майже три роки, а біль не минає. Його серце зупинилося на полі бою, але для мене він живий — у дітях, у внуках, у кожній цеглині нашого дому, в деревах, що він посадив, у подиху вітру, що торкається обличчя. Він — частина мого світу, і завжди буде. Бо такі люди народжуються раз на мільйон.
Тут, у Чернівцях, я вчуся жити заново. Вчуся не плакати при людях, навіть коли хочеться кричати. Вчуся берегти маленькі іскри надії — ті, що не дають серцю зламатися. Вірю: прийде день, коли ми знову обіймемося з рідними людьми, які залишаються на окупованих територіях, — не боячись ні вибухів, ні темряви. Окупація – кожен день випробування. Вибухи, колони танків, шум літаків — і головне, невідомість. Не знаєш, чи настане завтра, чи залишаться живими твої рідні люди. Моя старша донька досі живе в окупації зі своєю родиною. Ми можемо бачитися лише через відеодзвінки — тоненька ниточка, що тримає наші серця.
Коли не стало Анатолія, треба було вирішити, де провести чин похорону. Мій син тоді був у Чернівцях, у сестри. Тіло не могли доставити до окупованої Каховки. Я сказала: «Ховайте там, де наші діти, щоб вони могли попрощатися з батьком». Сама ж не змогла приїхати — це було неможливо. Ця рана, що болить і досі… Бо життя у війні розкладає свої пастки і доля не подарувала мені шансу попрощатися особисто.
Та сьогодні я маю можливість приїхати до його могили, покласти квіти, помолитися, доторкнутися до холодного каменю, за яким живе його пам’ять. І дякую Богові, що маю цю можливість. Бо є такі, хто не має навіть її — і це найстрашніше.
Я безмежно вдячна своїм рідним, військовій частині, Глибоцькій громаді та священникам — усім, хто з гідністю і честю провів мого чоловіка в останню путь. Їхня людяність, підтримка і тепло залишаться в моєму серці. Любов не вмирає. Вона просто переходить у пам’ять. І коли вітер торкається обличчя — я знаю, що це він. Мій Анатолій. Моє серце — там, де він.
Записала Наталія Балан з розповіді дружини Лілії Ішкової (спеціально для «Новий день» – https://monitorbuk.com/uk/)
