Юрій був тією людиною, яку люди запам’ятовували з першого погляду. Не через гучні слова чи яскраві жести, а завдяки його скромності, теплій усмішці й сяйву в очах. Його погляд ніби випромінював добро, а усмішка могла запросто змінити найпохмуріший настрій.
Я з ним познайомилася, коли він працював таксистом. Для багатьох людей його автомобіль був не просто транспортом, а маленьким острівцем спокою й довіри. З цим молодим чоловіком можна було поділитися історією, поговорити про життя, чи просто помовчати, і тиша не буде гнітючою. Юрій умів слухати так, наче кожне слово мало значення.
Для когось він ставав випадковим співрозмовником, для когось – рятівником, коли потрібно було швидко дістатися до лікарні чи на важливу зустріч. Він завжди поспішав не колесами, а серцем.
Юрій Жуков народився 4 жовтня 1988 року у простій, дружній, люблячій багатодітній родині. Він був найстаршим серед дітей – опора і приклад для трьох молодших сестричок. Від самого дитинства Юрій вирізнявся добротою, щирістю та відповідальністю. Він водив сестричок до школи, тримав їх за руку, оберігав, як найдорожчий скарб. Допомагав батькові у господарстві, старався всьому навчатися, бо розумів: старший син має бути сильним і мудрим.
Змалку Юрій любив спорт, і ця пристрасть стала його супутником на все життя. Закінчивши школу, він обрав робітничу професію – навчався в училищі, де здобув фах столяра та будівельника. Юрій мав золоті руки й умів перетворювати звичайне дерево на красу та користь.
Доля подарувала йому велике щастя – кохану дружину Наталку. Вона стала його підтримкою, другом, ніжністю й любов’ю. У сім’ї народився син – гордість і продовження батька. Юрій виховував хлопця у любові та силі, навчив його цінувати працю й спорт. Син, наслідуючи тата, теж присвятив себе спорту й став тренером, продовжуючи батькову справу.
Та у світле життя ввірвалася війна. Юрія на той час не було вдома – він перебував за кордоном. Його батько тяжко хворів, і син допомагав як тільки міг. Одного дня Юрій несподівано повернувся додому. Він нічого не сказав нікому – просто з’явився на порозі рідної хати, наче подарунок долі для сім’ї.
Невдовзі після його повернення помер батько. Для Юрія це був страшний удар – він тільки встиг обійняти найріднішу людину, як її вже не стало. Та біль не зламала його, а ще більше загартувала. Юрій пішов у військкомат і записався добровольцем. Він не міг стояти осторонь, коли Батьківщина стікала кров’ю, усвідомлено зробив свій вибір – захищати рідних, друзів, землю, де виріс і яку любив до останнього подиху. Солдат Юрій Жуков був стрільцем-помічником гранатометника механізованої роти військової частини А7187.
Через сім місяців після смерті батька чорна звістка розірвала серце родини: 13 липня 2023 року загинув і сам Юрій. Його шлях обірвався на війні, де він до останнього залишався вірним присязі й своєму народові.
Для матері, дружини, сина та сестер це була найважча втрата. Земля похитнулася під ногами, світ розсипався на друзки. Як витримати біль, коли рідна кровинка відходить назавжди? Як прийняти те, що сина вже не обіймеш, що він не повернеться додому з усмішкою й добрим словом?
Юрій Жуков назавжди залишився Героєм. Його серце зупинилося, але його душа – жива у пам’яті рідних, у кожній добрій справі, у погляді сина, у сльозі матері, у серці дружини.
Згадала Наталія Балан з мамою Аурікою Жуковою (спеціально для «Новий день» – https://monitorbuk.com/uk/)
