Микола народився 15 вересня 1986 року у селі Черепківці. Його дитинство було схоже на шлях із дрібних камінців і широких стежок — школа, дев’ять класів, далі профтехучилище, де опановував ремесло маляра-штукатура. Та доля, як тихий вітер у полі, завжди підштовхувала його шукати більше. І він обрав ще один шлях — навчання в училищі радіомеханіків. Згодом працював на фермерському господарстві, де руки, що знали і працю, і ніжність, вчилися тримати як інструменти, так і життя.
Ми зустрілися у вересні 2013 року, був схід з танцями на честь храмового свята у Старому Вовчинці. Звичайний день став початком чогось особливого. Він відразу привернув мою увагу: високий, статний, з сіро-голубими, мов небо після грози, очима. Та найбільше запам’яталися його руки — гарні, мужні й водночас ніжні. Ці руки згодом тримали мене за плечі, підіймали дитину до вікна, ніби показуючи світові маленького козака.
Наші зустрічі були короткими, але повними світла. Чотири місяці ходив Микола до мене пішки, долаючи відстань між селами, мов між берегами двох рік, що прагнуть злитись. 9 лютого 2014 року ми стали чоловіком і дружиною. Весілля було гучне й радісне. Відтоді ми жили одним серцем.
У листопаді 2014 року народився наш первісток Максимко. Микола був гордим татом, тим, хто хотів бачити сина з перших хвилин життя, навіть через вікно. Він ніби вкладав у маленькі плечі сина всю надію на продовження роду. Ми разом виховували хлопчика, мріяли, що наше щастя буде непорушним.
А тоді прийшов 2016-й. Рік, коли Микола підписав контракт і став військовим. Львів, Суми, Харків — його шляхами стали полігони, казарми, плаци. Контрактник — це людина, яка свідомо кладе на терези власне життя і життя інших. Їхня відповідальність — важча за камінь, бо на їхніх плечах не лише зброя, а й тіні родин, дітей, дружин. Микола ніс цей тягар з мужністю, бо знав: його обов’язок — берегти наш мир.
Але життя завжди має свої несподівані повороти: у червні 2016 року з’явився другий син, якого Микола назвав Михайликом — на честь вінчального батька.
Я тоді думала, що мої проблеми — це непідйомний тягар для жінки: маленькі діти, перші роки школи, відсутність чоловіка поруч. Я ще не розуміла, що життя готує мене до найстрашнішого.
Звістка про страшну війну розбила душі. Микола служив на полігоні у Львівській області. Навчав молодий склад ЗСУ. Звістка про смерть прийшла несподівано, мов удар грому в ясний день. 19 березня 2023 року зателефонували із частини… У ті секунди я ще не усвідомлювала сенсу всіх слів. Та коли зрозуміла істину, земля під ногами розсипалася, і небо стало чорним.
Миколу привезли додому у труні, щоб поховати там, де він колись мріяв жити з нами. Його більше не було — лише спогади, лише відчуття рук, яких вже ніколи не торкнешся.
Найважче дивитися на синів. Дітям, особливо хлопчикам, потрібне татове плече — міцне, надійне, таке, яке тримає світ. А тепер вони залишилися без нього. Їхні плечі ще надто тендітні, щоб нести біль і втрату. А моє серце тепер — і за мене, і за нього.
Микола пішов за обрій, але його образ лишився у нас: у очах синів, у їхніх посмішках, у спогадах про руки, що колись творили і життя, і любов. Він залишив нам не лише пам’ять, а й приклад відповідальності, яку несуть справжні чоловіки — ті, що стають плечем для всіх, навіть коли вже не можуть повернутися.
Записала Наталія Балан зі слів дружини Оксани Іонуци
(спеціально для «Новий день» – https://monitorbuk.com/uk/)
