Він прийшов у світ тихим, серйозним поглядом, зустрівши нове життя. Дитячі роки не були для Сергія лише іграми, – він ніби з самого початку розумів: у серці чоловіка завжди має горіти вогонь відповідальності. Сергійко завжди здавався мені старшим за свій вік. Може, тому що у 16 років втратив батька й надто рано відчув вагу чоловічої відповідальності. А може, тому, що в його серці було якесь особливе світло – тихе, але дуже сильне.
Я пам’ятаю, як він ще зовсім малим, у шортах і з розпатланим чубом, намагався змайструвати шпаківню. Дошки були криві, цвяхи – затуплені, руки – невмілі, але він так наполегливо стукав молотком, що навіть сусідський дідусь, який усе життя працював столяром, підійшов допомогти. Коли ж пташка вперше сіла на його годівницю, він стояв, як маленький переможець, і усміхався так, ніби виграв найбільший приз у світі.
Коли в сім’ї з’явився менший брат, він узяв цю подію близько до серця, наче отримав не просто родича, а свою найціннішу «місію». Ще школярем він міг сидіти біля колиски, тихенько співати щось вигадане, а інколи просто розповідати малому казки, які складав на ходу. Брав його на руки так обережно, ніби то був коштовний скарб.
Ще згадується, як одного спекотного літа він приносив додому бездомних кошенят. Малі, худі, з наляканими очима, вони знаходили в ньому свій притулок. А він, хоч і сам ще дитина, поїв їх молоком із маленької пляшечки, застелював коробку старою ковдрою й щоранку перевіряв, чи всі живі та ситі. Його літо пахло скошеною травою і теплим пилом дороги, а зима – морозом і хрускотом снігу під ногами. Він котив санчата з братом так стрімко, що мороз розцвітав на їхніх щоках червоними яблуками. Сергійко ішов, сміявся й казав: «Тримайся, Влад, міцно, бо зараз буде віраж!». І вони обоє знали, що навіть у найсильніший мороз у його присутності буде тепло.
Тихі осінні вечори, коли він приходив із тренування, сідав за стіл і, втомлений, але задоволений, ділився, що вийшов новий прийом у боротьбі, чи розповідав про смішну пригоду з друзями… Тоді я ще не знала, що ці звичайні моменти – і є скарби, які потім грітимуть у найтемніші часи. Його шлях був, мов ріка: спочатку тихий потік навчання, потім – стрімкий поріг служби, що врешті влився у могутній потік відваги і самопожертви. Від 18 років він став непохитною скелею – охоронцем кордонів, захисником миру.
А ще у Сергія була мрія… У його серці палахкотіла зоря – яскрава, палка і незламна. Шум моторів був для нього симфонією свободи, а швидкість – політ вітру, що ніколи не знає меж. Автомобілі – це були його крила, що несли його мрії далеко-далеко, за горизонти буденності.
Він мріяв створити храм руху – станцію, де метал оживе, і кожен двигун заспіває пісню життя, переплетену з душею майстра. На жаль, не судилося…
Підлітком він уже вмів стояти на своєму, але й визнавати помилки, вчився працювати, допомагати без нагадувань. Його молодший брат ріс, дивлячись на нього так, як дивляться на того, хто показує дорогу у темряві. Мій старший син ніколи не проходив повз того, хто слабший. Кошенята, пташенята, діти, яких кривдили інші, – усі знаходили в Сергійкові захисника. Його слово було міцним, як камінь, але в серці завжди залишався простір для ніжності. Він ріс чесним, упертим і світлим. Міг сперечатися, але завжди тримав слово. Міг мовчати, але його мовчання було насичене більше, ніж будь-які промови. Мій син. Мій герой. Моє серце, яке тепер б’ється у спогадах.
І сьогодні, коли я перегортаю сторінки пам’яті, бачу не лише сина, а й людину, що виросла мужньою, чуйною, такою, яку хочеться наслідувати. Він і досі підтримує нас – тільки тепер уже з висоти небес, залишивши нам своє світло.
І нині, коли день хилиться до вечора, я ніби чую його кроки – рівні, упевнені, сповнені сенсу. Він іде своєю дорогою вже під небесами, а я ступаю тут, на землі, відчуваючи його поруч. Між нами – лише тонка межа вітру й світла, яким він і досі осяює мій шлях. Його зоря не згасла – вона стала дороговказом, що сяє вгорі, нагадуючи: справжня любов і мужність не знають кінця.
Він пішов, залишивши цей світ, але не залишивши нас без світла й надії. Його серце билось у ритмі нашої землі, його дух – у кожному подиху вітру, що носить голос волі і свободи. Він став частиною великої боротьби за наше майбутнє, за нашу незалежність, за право жити на цій землі в мирі й гідності. Його коротке життя – це приклад для тих, хто бореться, хто стоїть на захисті рідної землі, хто вірить у перемогу і справедливість. Ми несемо його світло в собі, як факел, що освітлює шлях у найтемніші часи. І доки ми пам’ятаємо — він живе, доки ми боремось – він непереможний.
Ми віримо в Україну – сильну, вільну, незламну. І пам’ятаємо: герої не вмирають, вони живуть у наших серцях, у нашій боротьбі, у нашій любові до рідної землі.
Записала Наталія Балан зі слів Людмили Пенюк
(спеціально для «Новий день» – https://monitorbuk.com/uk/)
