20.3 C
Chernivtsi
Субота, 23 Серпня, 2025

ІГОР ЛУПУЛЯК: «Професор»

Треба прочитати

Ігор завжди дивився вище за горизонт. Його погляд тягнувся туди, де починалось небо, і, мабуть, саме тому він записався до авіагуртка. Для нього літаки були не просто машинами — це були крила мрії. Він міг годинами розповідати друзям, як працюють крила чи чому літак тримається в повітрі, малюючи схеми прямо на зошиті, з якогось предмету, чи на клаптику паперу.

А ще він грав у шахи. І грав так, ніби кожна партія — це маленька війна розумів. Спокійний, зосереджений, він умів передбачати ходи й завжди знаходив нестандартні рішення.

Ігор мав дивовижну здатність конструювати, паяти, створювати щось нове з того, що інші вважали непотрібним. Його кімната нагадувала маленьку майстерню: тут стояли моделі літаків, поруч — розібрані двигунчики, дроти, акуратні коробочки з гвинтиками. Коли він працював, його руки рухалися впевнено й швидко, а в очах горіло світло захоплення. Не завжди виходило. Щось горіло, плавилось, іноді зривалось, але він знову намагався втілити задумане.

Саме за це прозвали його Професором. Не тому, що він був надто серйозним, а тому, що знав відповіді на будь-які «чому?» і «як?». Він ніколи не відмовляв — навіть якщо мав свої справи, відкладав усе й допомагав.

Він був щирим і добрим до всіх. Не любив конфліктів, але завжди вмів підтримати. Ігор радо зустрічався з друзями та однокласниками: на таких зустрічах він сміявся, розповідав кумедні історії, а його теплий, трохи хриплуватий сміх залишався в пам’яті надовго.

А потім прийшла війна. Ігор двічі був у зоні АТО. Там, де більшість бачила лише небезпеку, він бачив обов’язок. Він служив чесно, гідно, так само, як жив — без показної бравади, але з внутрішньою силою.

Після повернення служив у Тернополі, у ракетних військах. У ньому залишалась та сама точність і уважність, що й тоді, коли він паяв маленьку плату у своїй майстерні. Тільки тепер замість дротів і деталей він працював із великою, серйозною технікою, яка вимагала ще більшої відповідальності.

Перед початком повномасштабної війни він був на параді у Києві. Там, серед побратимів, під звуки оркестру, він стояв рівно, впевнено, у військовій формі, яка йому пасувала, як нікому. Того дня йому вручили медаль. Він прийняв її без пафосу — просто кивнув і усміхнувся, бо знав: справжня цінність нагороди не у металі, а в тому, що за нею стоїть — служба, праця, відданість.

Таким його пам’ятають: мрійником і майстром, другом і побратимом, людиною, яка вміла будувати — літаки з бальзи, стосунки з побратимами, плани на майбутнє. Людиною, яка завжди йшла туди, де потрібна.

Бо «Професор» Ігор умів не лише мріяти. Він умів діяти.

Записала Наталія Балан зі слів однокласника Василя Добрянського

(спеціально для «Новий день» – https://monitorbuk.com/uk/)

- Reklama -spot_img
- Реклама -spot_img

Останні новини