Найбільша пристрасть Саші, ще з підліткових років, — мотоцикли. Він був не просто власником залізного коня, він був частиною великої культури — тієї, де запах бензину і свободи змішується з гуркотом двигуна, а вітер у обличчя стає справжнім сенсом дороги.
Він мріяв про свій байк роками. Уявляв його форму, марку, колір… бачив себе за кермом, у шоломі, десь на трасі під сонцем. І от у 2020-му мрія збулася: Саша придбав байк своєї мрії. Так, він був після аварії, вимагав ремонту, але це тільки додавало азарту. Усі вечори він проводив у гаражі — серед запаху мастила, брязкоту інструментів і музики, що грала фоном.
Саша мріяв, ні – планував, як колись ми разом поїдемо Україною, а потім він кататиме наших синів, передаючи їм цю безмежну любов до дороги. І ось, влітку 2021-го, байк був готовий. Його щастю не було меж. Навіть поїздку на море він відмінив, аби не залишати його надовго.
Ми встигли здійснити кілька поїздок — у Яремче, в Хотинський замок. Це були теплі дні, сповнені сміху, фото на фоні гір і щастя в його очах. Синів він возив на невеликі відстані, навіть намагався навчити старшого тримати кермо — і я тоді дуже хвилювалася, сміючись крізь страх.
А потім настав день 24 лютого 2022 року. Стало зрозуміло, що почалася справжня війна, його перші слова були: «Все, я вже накатався». Вони прозвучали, наче вирок.
Наступного дня він пішов у ТЦК і записався добровольцем. Вже 1 березня був у Коломиї. Повідомив, що стане артилеристом 10-ї окремої штурмової бригади «Едельвейс», у складі 8 батальйону. Я називала його «вовчиком» — на шевроні вісімки був зображений вовк.
Перший місяць я лише здогадувалася, де він. Саша майже не дзвонив і не писав, оберігаючи нас від зайвих тривог і знаючи, що вороги можуть перехоплювати повідомлення. Щоб впевнитися, що він живий, я відправляла будь-яке слово у Viber і молилася побачити ті фіолетові галочки. Якщо вони з’являлися — значить, у нього все добре.
19 червня 2022 року Саша зателефонував і сказав, що 17 червня треба вважати його другим днем народження. Розповів, що був сильний артилерійський обстріл, його позицію повністю засипало землею. Він цілу ніч просидів під нею, а вранці побратими відкопали його. Всі залишилися живими — справжнє диво.
Тоді він вірив, що перемога вже близько. Мріяв, що ось-ось повернеться, і ми разом, на його байку, поїдемо у Львів – його улюблене місто.
Ми попрощалися.
Через п’ять хвилин стався повторний обстріл. Маленький уламок металу знайшов шлях просто в його серце. Того дня час для мене зупинився.
А вислів: «Все, я вже накатався…», – став наче відбитком його долі.
Записала Наталія Балан зі слів дружини Ольги Биховець
(спеціально для «Новий день» – https://monitorbuk.com/uk/)
